Чоловік зажадав, щоб я вибачилася перед свекрухою навколішки, та він не знав, що відповідь у мене вже є

— Просто друзі? — глухо спитав Назар, не відводячи очей від екрана. — Друзі так пишуть?

— Ти не так зрозумів, — белькотіла Лідія Савеліївна. — Це жарти. Дорослі люди інколи переписуються…

— Ти називала мене ганчіркою.

— Я була сердита.

— Ти називала мою дружину брудними словами.

Лідія Савеліївна притисла руки до грудей, але цього разу її спектакль не діяв. Назар дивився на неї так, ніби бачив уперше.

Марта стояла поруч і не відчувала перемоги. Усередині було порожньо. Вона щойно врятувала себе, але разом із цим остаточно розбила те, що ще лишалося від сім’ї. Хоча, може, сім’ї вже давно не існувало — була лише декорація, яку вона з останніх сил підтримувала.

— Віддай телефон, — прошипіла свекруха, простягаючи руку. — Негайно.

— Копії збережені, — сказала Марта. Це був блеф, але вимовила вона його так спокійно, що Лідія Савеліївна повірила. — Якщо зі мною або з телефоном щось станеться, переписку побачать ті, кому вона буде особливо цікава. Наприклад, дружина Мирона. І ваші знайомі на роботі.

Свекруха осіла в крісло. Тепер вона тремтіла по-справжньому.

Назар повернувся до Марти. В його погляді було стільки болю, що на секунду їй стало шкода його. Та жалість зникла, коли вона згадала свої коліна на підлозі.

— Марто… — хрипко почав він. — Я не знав.

— Зате сьогодні я дізналася достатньо, — відповіла вона. — Про тебе.

Він опустив очі.

— Давай поговоримо.

— Нам більше нема про що говорити тут.

Вона пішла в спальню, де напередодні залишила сумку. У чужій квартирі Лідії Савеліївни в неї було небагато речей: телефон, документи, гаманець, ключі. Головне лишилося вдома. У її домі. Але зараз повертатися туди разом із Назаром було неможливо.

— Ти куди? — спитав він біля дверей.

— Подалі від вас обох.

— Марто, пробач.

Вона зупинилася, але не обернулася.

— Пробачення не скасовує того, що ти зробив. Ти змусив мене стати навколішки перед своєю матір’ю. Це не помилка, Назаре. Це межа, яку ти перейшов сам.

Вона вийшла з квартири, обережно зачинила двері й лише на сходовому майданчику дозволила собі вдихнути на повні груди. Руки тремтіли. Серце билося так сильно, ніби намагалося вирватися. Але вперше за довгий час Марта відчула не страх, а свободу…