Чоловік зажадав, щоб я вибачилася перед свекрухою навколішки, та він не знав, що відповідь у мене вже є

Назар штовхнув її. Марта впала навколішки, але не схилила голови. Біль пройшов крізь тіло різкою хвилею й одразу відступив, ніби організм сам вимкнув усе зайве. Залишилася тільки ясність.

Лідія Савеліївна сиділа в кріслі, мов на троні. Її губи тремтіли від прихованого торжества. Назар стояв поруч, важко дихаючи.

— Тепер говори, — наказав він. — Голосно. Щоб мама чула.

Марта мовчки дістала телефон. Кожен рух був повільним, точним. Вона не поспішала. Їй хотілося, щоб вони встигли відчути тривогу, щоб упевненість почала розсипатися просто в них на очах.

Вона відкрила галерею, знайшла теку зі збереженими знімками й вибрала найкрасномовніший. Там Лідія Савеліївна писала Миронові, що син знову проведе вихідні поруч зі своєю «мимрою», а отже, можна буде зустрітися без зайвих небезпек. Унизу світилася фраза, від якої Марта тоді ледь не впустила планшет: «Чекаю тебе, мій жеребчику».

— Я готова вибачитися, — сказала Марта. — Але спершу, Лідіє Савеліївно, поясніть Назарові, хто такий Мирон. І чому ви називаєте його так пестливо, поки своєму синові за очі даєте зовсім інші імена.

Свекруха втупилася в екран. Її обличчя повільно змінювалося: спершу нерозуміння, потім упізнавання, потім тваринний страх. Вона скрикнула й відсахнулася.

— Звідки це? — зірвалося в неї. — Що ти зробила?

— Нічого надприродного, — відповіла Марта, підводячись із підлоги. — Ви самі дали мені планшет.

Назар насупився.

— Що там?

— Правда, — сказала Марта й простягнула йому телефон. — Прочитай. Раз ти так дорожиш честю матері, тобі варто знати, яку честь ти захищаєш.

Він узяв телефон не одразу. Спершу ніби боявся торкнутися. Потім усе-таки подивився на екран. Марта спостерігала, як на його обличчі змінюються недовіра, розгубленість, жах, сором. Він гортай фото, читав уривки переписки, бачив, як мати сміється з нього, з його шлюбу, з його сліпої відданості.

— Мамо, — прошепотів він нарешті. — Це правда?

Лідія Савеліївна схопилася.

— Брехня! Вона все підлаштувала. Вона зламала мій планшет. Вона ненавидить мене, от і вигадала…

Та голос її тремтів так, що навіть Назар зрозумів: це не брехня. Правда лежала в нього на долоні — чорна, суха, безжальна…