Чоловік зажадав, щоб я вибачилася перед свекрухою навколішки, та він не знав, що відповідь у мене вже є

Надворі мрячив дрібний холодний дощ. Марта йшла, не розбираючи дороги. Вечірнє місто жило своїм звичним життям: машини шуміли, перехожі поспішали під парасолями, вітрини сяяли теплим світлом. І тільки в неї всередині все було випалено до сірої порожнечі.

Вона дісталася мосту, зупинилася біля перил і подивилася вниз, на темну воду. Вогні тремтіли на поверхні, розпливалися, зникали. Їй хотілося закричати, але з горла не вийшло й звуку. Лише сльози покотилися по обличчю — гарячі, злі, гіркі.

Телефон завібрував. Назар. Марта дивилася на його ім’я й не могла змусити себе відповісти. Спершу один дзвінок, потім другий, далі повідомлення. «Повернись». «Треба поговорити». «Мамі зле». «Я викликав допомогу».

Слово «зле» звично смикнуло всередині гачок провини. За два роки Марта надто добре вивчила цей механізм. Лідія Савеліївна хапалася за серце, Назар бліднув — і Марта знову ставала винною просто тому, що насмілилася не поступитися. Вона майже натиснула виклик, та в пам’яті спливло інше: удар колін об підлогу, його наказовий голос, її власне приниження.

Марта вимкнула звук і набрала Олесю.

Олеся була її найближчою подругою ще з юності. Вони давно жили в різних ритмах, але зв’язок між ними не стоншився. Якщо Марта могла комусь зателефонувати серед ночі й сказати лише «мені погано», це була Олеся.

— Марто? — у слухавці пролунав бадьорий голос. — Я якраз…

— Олесю, — перебила вона, і голос зламався. — Мені потрібна допомога.

Подруга миттєво стала серйозною.

— Де ти?

— На мосту. Не знаю, як він називається. Тут великий щит із машиною.

— Зрозуміла. Стій там. Нікуди не йди.

Олеся приїхала швидко. Вискочила з маленької машини, обійняла Марту так міцно, ніби збиралася втримати її від падіння, і без зайвих запитань посадила на пасажирське сидіння.

— До мене, — сказала вона. — А дорогою розповідай.

У теплій машині, під рівний шум мотора, Марта почала говорити. Спершу збивчиво, уривками: про гусака, про «неправильний» погляд, про серце, про наказ вибачитися, про коліна. Олеся слухала мовчки, тільки стискала кермо дедалі сильніше.

— А потім? — спитала вона, коли Марта замовкла.

— Потім я показала переписку.

— Яку ще переписку?

І Марта розповіла про планшет, Мирона й таємне життя Лідії Савеліївни. Олеся спершу ахнула, потім раптом коротко засміялася — не весело, а нервово, від потрясіння.

— Оце вона отримала назад свою ж зброю, — сказала подруга. — Але ти зараз не про неї думай. Зараз головне — витягти тебе з цього кошмару…