Чоловік зажадав віддати мою банківську картку його матері, але вже наступного дня пошкодував про свої слова.

— Скажеш правду, — Леся подивилася суворо. — Чоловік навмисне виплеснув на тебе гарячу їжу, коли ти відмовилася віддати гроші його матері. Це не випадковість. Це насильство. І, наскільки я розумію, не єдина форма насильства у твоєму житті.

Я хотіла заперечити, але не змогла.

Леся зателефонувала Андрію Остаповичу сама. Говорила чітко, без зайвих емоцій, але так твердо, що я мимоволі слухала з захопленням. Пояснила, що мені потрібно забрати документи, що чоловік утримує трудову книжку, що є ризик конфлікту. На тому кінці, судячи з її коротких відповідей, ставили уточнювальні запитання. Нарешті вона кивнула, хоча співрозмовник не міг цього бачити.

— Дякую. Так, о четвертій будемо.

Вона вимкнула телефон.

— Зустрічаємося з ним біля твого дому в другій половині дня. Він спершу вислухає тебе, потім піде з нами.

— А до того? — розгубилася я.

— До того займемося іншим, — Леся загнула пальці. — Робота. Житло. Гроші. Юридичні питання. Основи твоєї самостійної життя.

Слова звучали лячно й майже урочисто. Самостійне життя. Я вимовила їх подумки й не відразу впізнала смак. У ньому був страх, так. Але ще — простір.

— У мене майже нічого немає, — зізналася я. — Тільки невелика сума готівкою. На пару днів, мабуть.

— Для початку вистачить, — сказала Леся. — А далі думатимемо. До речі, пам’ятаєш Мар’яну?

— Звісно. Вона ж тепер у видавництві?

— Саме так. У видавництві «Свічка». І в них, як на зло, звільнилося місце коректора. Навантаження велике, запускають нову серію жіночої прози. Зарплата не як у керівника великої корпорації, але жити можна. І головне — це книжки. Люди, тексти, нормальна атмосфера.

Я дивилася на неї, не вірячи.

— Ти думаєш, мене візьмуть? Без трудової? У сорок п’ять?

— Що з твоїми сорока п’ятьма не так? — обурилася Леся. — Тобі не дев’яносто. Досвід у тебе є. Грамотність феноменальна, я це ще по інституту пам’ятаю. Мар’яна тебе теж пам’ятає. А трудову ми повернемо.

Робота у видавництві. Те, про що я мріяла студенткою, поки не вийшла заміж і не «остепенилася», як любив висловлюватися Руслан.

— А житло? — спитала я обережно. — Я не можу жити в тебе безкінечно.

— Це наступний пункт. — Леся відкрила ноутбук і розвернула екран до мене. — Є кімната в сусідньому районі. Господиня — літня вчителька, здає охайно, без зайвих вимог. Транспорт поруч.

На екрані була звичайна кімната: диван, шафа, стіл біля вікна, фіранки. Нічого особливого. Але я дивилася на неї як на диво. Там не було Руслана. Не було Галини Семенівни. Не було потреби вслухатися в кроки за дверима й вгадувати настрій по тому, як чоловік поклав ключі на тумбочку.

— Скільки? — спитала я.

Леся назвала суму. Я мимоволі охнула.

— Дорого, — визнала вона. — Але для великого міста терпимо. Якщо влаштуєшся у видавництво, потягнеш. На перший час можна позичити, потім розберемося.

Я дивилася на фотографії й намагалася уявити: я живу сама. Сама купую собі чай. Сама вирішую, коли лягти спати. Сама обираю, що поставити на стіл, яку книжку читати, кому дзвонити.

— Давай спершу робота, — сказала я. — Якщо Мар’яна погодиться мене хоча б побачити, тоді вже думатимемо про кімнату.

— Розумно.

Леся тут же набрала номер. Розмова була коротка, ділова, з рідкісними спалахами старої дружньої інтонації. Я сиділа поруч і слухала, як вона говорить про мене: «найкращий філолог курсу», «досвідчена коректорка», «з нею можна працювати без страху», «вона дуже відповідальна». Мені було ніяково. Здавалося, йдеться про іншу жінку. Не про мене, яка вчора стояла у ванній у забрудненій блузці й не знала, куди йти.

— Готово, — оголосила Леся, вимкнувши телефон. — Завтра об одинадцятій співбесіда. Формальність, але прийти треба в пристойному вигляді й з прямою спиною.

— Лесь… — я не знала, що сказати. — Дякую.

— Потім подякуєш, коли свою книжку видаси, — усміхнулася вона. — До речі, поки до зустрічі з Андрієм Остаповичем є час, почитай мою. Мені справді важлива твоя думка.

Я взяла її книжку майже благоговійно. Відкрила першу сторінку — і поступово кухня, кава, тривога, майбутня зустріч із Русланом відступили. Лесин стиль був упізнаваним: живий, трохи іронічний, із точними спостереженнями. Її героїня, колишня вчителька літератури, розслідувала дивну історію в тихому містечку. Сюжет здавався простим, але за ним відчувалося життя — втома, самотність, надія, людські слабкості.

Я читала й забувала, що ще вчора моє життя розбилося на до і після.

Леся не заважала. Працювала за ноутбуком, тихо розмовляла телефоном, щось записувала в блокнот. Я підняла голову лише тоді, коли її мобільний знову задзвонив, а вона, глянувши на екран, одразу посерйознішала.

— Так, Андрію Остаповичу… Звісно, ми пам’ятаємо. Що? Він сам прийшов?