Чоловік зустрів мене насмішкою після вчорашнього “виселення”, але не помітив, хто увійшов слідом

— Сьогодні ввечері ти повертаєшся, — сказала Галина Миронівна.

— Ні вже, — Оксана навіть усміхнулася від несподіванки. — У цей свинарник? До нього? Навіщо мені таке щастя? Я краще зніму кімнату й спокійно пектиму булочки.

— Кімнату вона зніме, — свекруха фиркнула майже сердито. — За які гроші, дозволь спитати? Ти й так платила за цю квартиру половину витрат. Продукти купувала. Косметичний ремонт у ванній за свої заощадження робила. Чому ти маєш кинути власну працю людині, яка не здатна шкарпетку підняти?

— Бо жити з ним неможливо.

— З ним — неможливо. А без нього — дуже навіть. Житимеш там ти. А Роман вирушить на перевиховання.

Оксана повільно поставила чашку на стіл.

— Куди саме?

— У мій гараж на околиці. Туди, де раніше стояла машина.

Оксана ледь не вдавилася повітрям. Про гараж Галини Миронівни вона чула не раз. Цегляна коробка в старому ряду гаражів, де пахло машинним мастилом, бетонним пилом і минулим століттям. Там зберігалися шини, старі санчата, банки з фарбою, зламані стелажі й усе те, що люди роками не наважуються викинути.

— У гараж? — перепитала вона, намагаючись не всміхнутися.

— Саме так. Нехай доведе, який він самостійний господар, якщо поруч немає маминої квартири, маминого холодильника й маминої машини. Світло є. Залізна пічка є. Зручностей немає. Для просвітлення досить.

Галина Миронівна допила каву, промокнула губи серветкою й нахилилася ближче. У її очах з’явився той самий адміністративний блиск, перед яким, мабуть, колись здавалися найнахабніші боржники.

— Слухай уважно. Ти забираєш речі в Наді й приходиш до будинку ближче до вечора. Сама до квартири не заходиш. Я буду поруч. Далі говоритиму я. Ти не сперечаєшся, не жалієш, не кидаєшся рятувати Романа від наслідків його ж дурості. Зрозуміла?

Оксана повільно кивнула. Уперше за добу в ній ворухнулося не лише роздратування, а й обережне полегшення.

На шосту вона знову стояла в Надиному передпокої й застібала жовту валізу. Бублик, побачивши знайому махину, позіхнув, показав ікла й ліг спиною до того, що відбувалося, ніби не хотів брати участі в сімейній драмі.

— Ти справді повертаєшся? — Надя ледь не впустила баночку з рожевим гелем. — Оксано, у тебе інстинкт самозбереження у відпустку пішов? Він же тебе знову зжере.

— У мене тепер є дещо сильніше за інстинкт самозбереження, — сказала Оксана, прибираючи сковорідку в пакет. — У мене є Галина Миронівна. Не хвилюйся, Надю. Вистава тільки починається…