Чоловік зустрів мене насмішкою після вчорашнього “виселення”, але не помітив, хто увійшов слідом

До будинку вона дісталася за пів години. Жовта пластикова махина голосно торохтіла коліщатками по асфальту, вибиваючи майже маршовий ритм. Весняний вітер плутався у волоссі, пах мокрою землею й тополиними бруньками. Оксана чекала, що біля будинку в неї затремтять руки, але нічого подібного не сталося. Усередині було напрочуд тихо.

Галина Миронівна зустріла її біля під’їзду. Без зайвих слів кивнула, дістала з кишені величезну в’язку ключів і першою піднялася сходами. Оксана йшла слідом, слухаючи, як валіза глухо стукає об сходинки, і чомусь думала: вчора цей звук здавався принизливим, а сьогодні — майже переможним.

Ключ увійшов у замок м’яко. Двері відчинилися. У передпокої все лишилося як було: кросівки навхрест, запах застояного повітря, безлад, ніби квартира за добу встигла занепасти.

З кімнати долинав голос спортивного коментатора й знайомий хрускіт. Роман не зрадив ані звичкам, ані меню. Оксана переступила поріг, втягнула валізу. Пластикове дно шаркнуло по лінолеуму.

Шум у кімнаті стих. Рипнули пружини дивана. Потім пролунали важкі кроки, і в коридор вивалився Роман. На ньому були ті самі спортивні штани й сіра футболка з жирною плямою біля живота. У руці він тримав пакет із чипсами. Обличчя його розпливлося в широкій, самовдоволеній усмішці.

Він явно вирішив, що переміг остаточно. Доби не минуло, а дружина вже повернулася. Отже, характер скінчився, можна приймати капітуляцію.

— О, з’явилася, — зареготав він. — Тоді давай на кухню. Борщ звариш, раз одумалася.

Роман навіть відступив убік із виглядом великодушного правителя, який приймає покору. І в цю мить з-за спини Оксани вийшла Галина Миронівна. Пудровий плащ, ідеальна укладка, в’язка ключів — вона з’явилася безшумно й невідворотно, мов раптова перевірка.

Усмішка Романа застигла. Обличчя витягнулося, потім змінилося так різко, ніби він відкусив апетитну слойку й виявив усередині картон…