Чоловік зустрів мене насмішкою після вчорашнього “виселення”, але не помітив, хто увійшов слідом

— Добрий день, Оксано, — промовила Галина Миронівна неголосно, але від її голосу біля вітрини ніби стало прохолодніше. — Мені круасан без начинки й еспресо. І зніми фартух, будь ласка. У вас же є столики біля вікна?

Оксана внутрішньо напружилася. Ну звісно. Прийшла захищати сина, пояснювати, що чоловік спалахнув, що жінка мусить бути м’якшою, що сім’я тримається на терпінні. Зараз почнеться довга розмова про те, як не можна доводити чоловіка через якісь шкарпетки.

Вона мовчки пробила замовлення, зняла фартух, вимила руки й вийшла до зали. Вони сіли одна навпроти одної. За склом поспішали перехожі, мокрим асфальтом тягнулися машини, а на столику лежав круасан із тонким запахом масла.

Галина Миронівна відламала шматочок, акуратно з’їла, ковтнула кави й лише тоді зчепила пальці. Оксана приготувалася до удару.

— Я сьогодні вранці заїхала до своєї квартири, — сказала свекруха.

Оксана промовчала.

— Відчиняю своїм ключем двері. У передпокої ледь не падаю через кросівки. У кімнаті на столі горнятка стоять пірамідою. На килимі лушпиння, ніби там мішок соняшнику вибухнув. На підвіконні якась засохла скоринка. А в центрі цієї пишноти мій син лежить на дивані. У трусах. О першій дня. І дивиться передачу про риболовлю.

Оксана не стрималася — коротко хмикнула. Картина була надто точною, щоб сперечатися.

— Я питаю: де дружина? Чому квартира має такий вигляд, ніби тут попрацювала бригада диких мавп? — Галина Миронівна примружилася. — А він мені повідомляє, що провів виховну роботу. Виставив тебе, бо ти, бачте, його пиляла й качала права. Сказав, що поставив тебе на місце. І додав, що він тут господар.

— Ви, мабуть, теж так вважаєте? — Оксана схрестила руки на грудях.

Свекруха несподівано шумно видихнула. Крижана зібраність тріснула, як тонка крига під підбором. Галина Миронівна потерла перенісся, втомлено прикривши очі.

— Оксано, дівчинко моя, я стільки років розбиралася з проблемними будинками, що могла б книжку написати. Я змушувала підрядників переробляти ремонт, мешканців — платити борги, сантехніків — приходити без нагадувань. Але власного сина, як з’ясувалося, я недовиховала. Думала, одружиться з нормальною працьовитою жінкою — і в голові в нього нарешті клацне. Думала, стане на рейки. А він як був ледачим валянком, так ним і лишився. Тільки валянок тепер вважає себе князем.

Оксана підвела брови. Такого повороту вона не чекала. Зазвичай матері ставали стіною за синів, навіть якщо ті самі руйнували дім.

— Він вигнав тебе з моєї квартири, — виразно промовила Галина Миронівна. — Із тієї, що я заробила сама. Із тієї, за яку я плачу й відповідаю. Він вирішив, що штамп у паспорті й пульт роблять його власником території. Отже, досить. Лікуватимемо утиском побутового комфорту.

Оксана дивилася на свекруху й не розуміла, куди веде ця спокійна, майже ділова розмова…