Чоловік звик жити коштом дружини й не повірив повідомленню про розлучення. Спроба терміново зняти гроші з її картки обернулася для нього неприємним відкриттям

— А в мене вдома якраз порожньо. Учора все старе повикидала, вирішила лад навести.

Дарина зупинилася в дверному проході. Їй хотілося сказати, що м’ясо в морозилці не може просто так зіпсуватися, бо для того морозилка й існує. Хотілося нагадати, що вона збиралася у вихідні приготувати рагу, зробити напівфабрикати й хоч трохи полегшити собі тиждень. Хотілося нарешті вимовити вголос, що холодильник Валентини Павлівни порожніє не через прибирання, а тому, що щонеділі вона вивозить звідси сумки, набиті чужими продуктами.

Але Дарина промовчала.

Вона зняла куртку, повісила її на гачок і пройшла до спальні.

— Ромчику, прихопи ще он ті сосиски, — долинуло з кухні. — І масло. У мене зовсім закінчилося, а зараз такі ціни, що страшно дивитися.

Дарина лягла на ліжко просто в одязі й заплющила очі. Стіна була тонкою, і кухня ніби лишалася поруч: шарудіння пакетів, дзенькіт банок, скрип полиць, ляскання дверцят холодильника. Вона спробувала уявити, що перебуває далеко звідси — у тихому номері, де ніхто не заходить без стуку, де немає чужих сумок і чужих голосів. Але уява не слухалася.

Перед очима знову й знову поставала Валентина Павлівна — у своєму незмінному темному спортивному костюмі, з жорсткою короткою завивкою, зосереджено складаючи продукти в сумки. І поруч Роман, який безвідмовно подавав їй усе, на що вона показувала пальцем.

Три роки тому Дарина була певна, що виходить заміж за зовсім іншого чоловіка.

Вони познайомилися на виїзному заході для працівників лікарні. Медперсоналу влаштували короткий відпочинок за містом, і туди ж приїхала компанія друзів, серед яких був Роман. Він працював інженером на виробництві, говорив спокійно, без бравади, уважно слухав і не намагався здаватися цікавішим, ніж був.

Дарина тоді багато розповідала про роботу. Їй завжди подобалося говорити про медицину — про точність, про людське тіло, про те, як в операції немає дрібниць, бо будь-яка дрібниця може стати вирішальною. Більшість чоловіків або лякалися її професії, або починали ставити безглузді запитання з нервовим сміхом. Роман не перебивав, не відволікався на телефон, не вдавав зацікавлення. Він справді запитував, і в тих запитаннях відчувалася увага.

Після всіх попередніх розчарувань це підкупило…