Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

— Ні, Олешеньку, не треба. Я сам хочу поїхати до Ніки. Сам хочу все розповісти. Хочу серцем відчути, що вона моя онука, — твердо сказав Трохим Петрович.

— Але як же ви поїдете? Ви ж у лікарні, — стривожився слідчий.

— Можна. Лікар обіцяв сьогодні виписати. Підлікували — і досить. Не хочу тут залежуватися. Не хочу перетворюватися на безпорадного старого. Не хвилюйся за мене, Олесю. Ти хороший хлопець. Допоміг дідові. Дякую тобі.

— Але Вероніка непроста дівчина, складний підліток. Може, з нею буде нелегко, — не заспокоювався Олексій.

— Не страшно, Олексію. Впораємося. Я й не з таким давав раду. Я знаю, що по-справжньому страшно. Страшно приходити на могили своїх дітей. Не дай Боже тобі колись таке випробування.

Після відходу Олексія Трохим Петрович відчув такий приплив сил, якого давно не пам’ятав. Сам собі дивувався. У тілі з’явилася легкість, ніби за спиною виросли крила. Лікарі тільки руками розводили, дивуючись несподіваним змінам у стані старого.

Звісно, все це було через Вероніку. Він поспішав до онуки з усіх сил. Напевно, так само колись поспішав до своєї доньки Павло. Тільки Трохим Петрович не загине. Він дістанеться. І хоча пенсія в нього була невелика, чекати автобуса він не став — узяв таксі.

І ось він уже стояв перед сірим, облупленим будинком дитячого будинку й хвилювався так, ніби знову став молодим. Слідчий Олексій Морозов заздалегідь подбав про те, щоб старому не довелося вивертати душу перед директором, пояснюючи, хто він і навіщо приїхав. Біля входу його вже чекала привітна жінка середніх років у строгому діловому костюмі.

— Добрий день, Трохиме Петровичу. Мене звати Ірина Сергіївна, я директорка дитячого будинку. Слідчий Морозов мені все про вас розповів. Ходімо до мого кабінету, — м’яко сказала вона.

Старий здивовано глянув на неї, вдячно всміхнувся й засеменив слідом…