Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

Коли Трохим Петрович увійшов до кабінету, він закляк так, як не заклякав ніколи в житті. Радість могутньою хвилею розлилася по всьому тілу. Біля столу сиділа худенька дівчина з короткою стрижкою й тонкою підлітковою постаттю.

Коли вона обернулася на звук відчинених дверей, старий ледь утримався на ногах. Йому здалося, що він зараз збожеволіє. Просто на нього дивилися очі Павла — такі самі світлі, променисті, пронизливо-блакитні, як чисте небо.

«Твоя. Це твоя онука», — знову пролунав у ньому голос.

Та він і сам уже не сумнівався. Ці очі він упізнав би з тисячі, з мільйона, з мільярда.

Дівчина підвелася з-за столу й нерішуче підійшла до нього.

— Хто ви? — тихо спитала вона.

— Я Трохим Петрович. Твій дідусь, — вимовив старий і сам не повірив, що сказав це вголос.

Він же ще недавно не міг і мріяти, що після смерті Альонушки колись знову вимовить такі слова. Вероніка недовірливо подивилася на нього й нічого не відповіла.

— Я розумію, тобі зараз важко все це прийняти, — м’яко сказав Трохим Петрович. — Не так мало скластися твоє життя. Але ти спробуй просто прийняти те, що відбувається. А потім, може, колись пробачиш і діда, і батька. Дивися, що в мене є.

Він дістав із кишені фотографію Павла.

Дівчина довго дивилася на знімок і сказала тільки одне слово:

— Схожий…