Чому на могилі, де «не водилися птахи», їжа зникала за лічені хвилини

Кудись, де ніхто не підбирав.

Того вечора Віра довго стояла біля вікна, дивлячись на порожню годівничку. Захід сонця фарбував небо в персиковий, сосни відкидали довгі тіні. Десь за лісом сідало сонце, і цвинтар – вона знала це, хоч звідси його не було видно – тонув у сутінках.

Вона струснула головою. Дурниці. До чого тут цвинтар.

Денис приїздив на вихідні, від’їжджав у неділю ввечері. Йому було під сорок, він працював інженером на заводі в місті, і влітку, коли дружина з донькою перебиралися на дачу, залишався сам у порожній квартирі.

Віра знала, що йому тяжко – але знала й те, що Поліні потрібні повітря, ліс, свобода бігати босоніж по траві. У місті дитина сиділа в чотирьох стінах, а тут розквітала.

Сама Віра вела бухгалтерію з дому – між звітами й обідом, між пранням і поливом грядок. Ноутбук стояв на веранді, і вона працювала, дивлячись на яблуні, які посадив ще батько.

Батька не стало давно, коли Вірі було двадцять три. Мати пережила його на багато років і померла два роки тому, восени, від інсульту. Віра й досі іноді прокидалася з відчуттям, що мама жива – що ось зараз пролунає телефонний дзвінок, і в слухавці буде знайомий голос: «Вірочко, як справи?»

Поліні тоді було чотири. Замала, щоб зрозуміти смерть, – але достатньо доросла, щоб питати, куди поїхала бабуся і чому вона більше не дзвонить.

Віра тоді не знайшла правильних слів. Сказала щось про небо і зорі, про те, що бабуся тепер дивиться на них згори. Поліна слухала серйозно, кивала, а потім пішла до себе й до вечора складала з конструктора драбину – щоб дістати до зірок, пояснила вона потім.

Відтоді вони на дачу не приїздили. Цілих два літа. Віра не могла – надто боляче було бачити мамин дім без мами.

Але цього року Денис наполіг: Поліні потрібен відпочинок, годі сидіти в місті. І Віра погодилася. Тепер вона думала, що дарма.

Донька почала зникати. Ненадовго – на годину, півтори. Віра спершу не надавала цьому значення.

Сусідські діти – у Комарових хлопчики-двійнята, у Сергєєвих дівчинка трохи старша, – гойдалка біля магазину, калюжа за парканом, старий пеньок, на якому можна гратися в дім. Мало куди можна втекти в шість років.

Але потім Віра помітила: Поліна йде завжди в один бік. Не до магазину – той був праворуч. Не до сусідів – їхні ділянки ліворуч і навпроти. Донька йшла просто – туди, де закінчувався сад і починався ліс.

У бік цвинтаря…