Чому після слів випадкового зустрічного я розвернулася й поїхала

— Я прошу тебе більше не дзвонити мені. І не писати. Мені потрібен час, а потім… ні, не час. Мені просто потрібно, щоб тебе не було в моєму житті. Це моє рішення. Я його не перегляну.

Катя плакала. Анна чула це виразно, не схлипування, а те тихе, придушене плачем дихання, яке гірше за схлипування.

— Пробач мені, — сказала Катя ледь чутно.

— Я чую тебе, — сказала Анна. — Але це нічого не змінює. Прощавай, Катю.

Вона натиснула відбій. Потім сиділа за кухонним столом довго, може, годину, може, більше. Пила холодний чай, дивилася у вікно. Думала не про Германа і не про Катю. Думала про вісім років, які тепер виглядали інакше, ніж учора, і про те, що це не означає, ніби їх не було. Вони були. Просто частина з них виявилася не тим, чим здавалася. Це боляче, але це не катастрофа. Анна прибрала чашку в мийку, відкрила ноутбук і почала працювати. Був незакритий проєкт, який чекав на її правки ще з вівторка. Робота йшла добре. Руки робили своє, голова була зайнята кресленнями, і це було правильно. Увечері вона вийшла на прогулянку. Довго йшла вздовж річки, без мети. Річка блищала в призахідному світлі. Вона думала про ліс, про старий темно-зелений позашляховик, про рівний звук сокири, про людину, яка сказала «стійте», і цього виявилося достатньо.

Травень закінчився тихо. Анна працювала. Це було найпростішим і найчеснішим, що вона могла робити в ті дні — приходити в бюро, сідати за стіл, відкривати проєкти й робити їх добре. Робота не вимагала від неї нічого зайвого, тільки уваги й точності. Вона віддавала і те, і друге з тією повною віддачею, яка буває, коли більше нікуди складати енергію. Колеги помітили, що весілля не відбулося. У невеликому колективі такі речі не приховаєш. Ніхто не питав прямо. Аліна, колега із сусіднього столу, якось мовчки поставила поруч із її ноутбуком чашку кави й сказала лише:

— Якщо що, я тут.

Анна кивнула. Цього було достатньо.

Герман подзвонив ще двічі, у перший тиждень. Обидва рази вона не взяла слухавку. Потім дзвінки припинилися. Через свого адвоката він надіслав короткого листа, формального, сухого, у якому йшлося, що претензій майнового характеру він не має. Анна передала листа своєму адвокатові й забула про нього. З поліцією було складніше й довше. Механік із її міського сервісу склав письмовий висновок. Надріз гальмівної трубки виконано ріжучим інструментом. Характер пошкодження виключає виробничий дефект або природний знос. Цей висновок став підставою для відкриття справи. Слідча, молода жінка з уважними сірими очима, викликала Анну на бесіду двічі. Уперше наприкінці травня, вдруге — на початку червня. Віктора Долинського викликали на допит. Майстра із сервісу, того самого з вусами, який написав у квитанції «усе в нормі», встановили й допитали. Деталей слідства Анні не повідомляли, так працює система. Але слідча під час останньої зустрічі сказала коротко:

— Справа рухається. Ви все зробили правильно, що звернулися одразу. У нас є показання майстра й документи, які підтверджують, що доступ до машини мали лише працівники сервісу. Плюс з’ясувалося, що Віктор Долинський був винен Германові велику суму за якимись старими справами. Можливо, це й стало мотивом — він розраховував, що якщо Катя стане дружиною Германа, то зять цей борг просто пробачить. Бізнесмен ризикнув усім заради доньки й порятунку своєї майстерні.

Катя не дзвонила. Не писала. Виконала прохання або зрозуміла, що слова скінчилися. Анна думала про неї іноді, не зі злістю, а з тим особливим почуттям, для якого немає точного слова. Щось середнє між гіркотою й подивом. Вісім років — це не строк, який викреслюється одним рішенням. Він лишається в пам’яті, просто змінює колір. Стає не теплим, а нейтральним. Як стара фотографія, яку не викидаєш, але й на видне місце не ставиш. У перші два тижні Анна жила за розкладом, жорстко, майже жорстоко до себе. Підйом о шостій. Пробіжка вздовж річки, п’ять кілометрів, щодня. Сніданок. Робота. Увечері або знову робота, або книжка, або довга прогулянка без мети. Вона не ходила в ресторани, які знали їх із Германом як пару. Не з’являлася на спільних заходах. Будувала новий ритм, методично, як будують фундамент. Спершу не видно результату, але без нього немає на що спертися.

На третьому тижні вона зрозуміла, що стало легше. Не радісно, саме легше. Як після довгої хвороби. Слабкість іще є, але температури вже немає. І це саме по собі вже добре. Наприкінці травня вона подзвонила мамі. Вони розмовляли рідко. Мама жила в іншому місті. У неї було своє життя, щільне й самодостатнє. Анна не стала докладно пояснювати. Сказала коротко:

— Весілля не буде. Я в порядку. Не хвилюйся.

Мама помовчала, потім сказала: