Чому після виходу молодят племінники кинулися пити валер’янку

— прошепотіла Клава.

Зоя Матвіївна лише покрутила пальцем біля скроні. Зовсім з глузду з’їхав. Заради квартири. Одружився зі старою, зачекає пару років — і вся житлоплоща його. Вона б іще багато чого сказала, але тут із вікна четвертого поверху почувся звук. Неголосний, приглушений. Чоловічий. Хлопець плакав.

Потім стало тихо. Пролунав легкий шелест, і тремтливий старечий голос вимовив лише одне слово. Тихо. Так тихо, що, якби не відчинена кватирка й зимова тиша двору, жодна жива душа його б не почула. Але Клава почула. І від того слова в неї по спині пробіг холод, хоч вона так і не зрозуміла чому.

У невеликому містечку, за сто кілометрів від обласного центру, на вулиці Праці стояла двоповерхова будівля з жовтої цегли з табличкою «Будинок маляти №3». Фарба на ній облізла багато років тому. Узимку 2003 року тут жили 42 дитини при нормативі в 28. Ліжечок вистачало, але стояли вони так тісно, що виховательки ходили між ними боком. Каша на сніданок, суп із макаронами на обід, молоко на вечерю. І тиша. Дивна, глуха тиша, яка буває тільки там, де маленькі діти надто рано навчилися не плакати.

Данилко Рябцев потрапив сюди новонародженим, мати невідома. У графі «батько» стояв прочерк. У графі «особливі відмітки» олівцем було дописано: «тихий». Він і справді був тихим. До двох років, коли інші діти кричали, билися за іграшки й заливалися ревом, Данилко мовчав. Сидів у кутку ліжечка, дивився своїми величезними темними очима й мовчав. Не тому, що не вмів кричати, а тому, що рано зрозумів: на крик ніхто не прийде.

Удень працювала Жанна Аркадіївна, кремезна жінка з вічно невдоволеним обличчям і голосом, від якого діти здригалися навіть уві сні. Нічну зміну вже сім років беззмінно брала Валентина Борисівна Кудріна. Їй було п’ятдесят років — невисока, повнувата, з круглим обличчям і руками, які завжди пахли дитячим кремом і вівсяним печивом. Незаміжня. Своїх дітей у неї так і не сталося. Мати хворіла, батько загинув на заводі, потім мати остаточно злягла, і Валентина доглядала її до самого останнього дня. Коли мати пішла, Валентині було 43. Вона прийшла в будинок маляти, бо просто не вміла жити без когось, про кого треба піклуватися.

Жанна Аркадіївна вважала її блаженною. «Кудріна, ти знову їм печиво тягаєш? Вони тобі на голову сядуть. Привчиш до хорошого, потім не відучиш». Валентина Борисівна з нею не сперечалася. Вона просто приходила у свою зміну з шостої вечора до шостої ранку. Діставала з сумки термос із теплим молоком і пакет вівсяного печива, яке пекла сама. І йшла між ліжечками. Кожному погладити голівку. Кожному поправити ковдру. Тим, хто не спав, — шепнути щось на вушко. Тим, хто плакав, — взяти на руки й заколисати, тихенько наспівуючи. Не колискову, вона не знала жодної до кінця. Просто мелодію без слів, м’яку, як теплий шарф.

Данилкові у 2003 році було два роки. Він уже ходив, але говорив мало, лише кілька слів: «Дай», «ні», «спати». У медичній картці писали: «Мовленнєвий розвиток, затримка». Нікому й на думку не спадало, що хлопчик просто не бачив сенсу говорити. Але з Валентиною Борисівною він говорив. Коли вона приходила ввечері, він зустрічав її біля ліжечка, міцно вчепившись у поручні й дивлячись на двері….