Ціна поділу онуків на «своїх» і «чужих»: закономірний фінал історії про пиху й утрачену довіру

— Без Аліси в домі якось порожньо, ніби звук вимкнули.

Руслан, який розбирав за кухонним столом чергову виписку автосервісу, відповів, не підводячи очей:

— У домі все так само, як було. Просто ви нарешті почули цю тишу.

Мати не заперечила.

Жанна приїхала пізно ввечері, без дзвінка. Руслан відчинив двері й побачив сестру в дорогому одязі, з обличчям, на якому не лишилося нічого від колишньої впевненості.

Вона сіла на край стільця в передпокої, не вмощуючись, не закидаючи ногу на ногу, з незграбністю людини, яка ніколи не просила допомоги. Із кімнати Аліси долинало тихе наспівування. Дівчинка малювала перед сном, і цей чистий, спокійний звук проходив коридором, як постійне нагадування про те, чому Руслан більше не відступає.

— Олег фактично пішов, — почала Жанна, дивлячись на свої руки. — Діти зовсім від рук відбилися. Батько зі мною не розмовляє, мати взагалі в мій бік дивитися боїться. Я знаю, що наробила зайвого, Руслане. Справді знаю.

Він мовчав. Не допомагав, не підказував, не полегшував.

— Те, що тоді було з Алісою… — Жанна запнулася й не змогла закінчити.

— Це було жорстоко, — закінчив за неї Руслан. — Скажи це вголос, не бійся.

Жанна опустила очі й кивнула. Потім прошепотіла:

— Допоможи мені, будь ласка.

— Ні.

Вона сіпнулася.

— Я ж твоя сестра.

— А моя донька була твоєю племінницею, коли стояла навколішки на тій кухні, — відповів Руслан без паузи. — І найстрашнішими того вечора були не мокрі підлоги. Найстрашніше було те, що вона все одно намагалася вам догодити. Вона мені сказала: «Тату, я майже все домила, я чесно не хотіла погано поводитися». Шестирічна дитина вибачалася перед вами, поки твої хлопці на дивані тикали в планшети.

— Тобто ти мене просто кидаєш?