Деталь під кришкою дорогого гроба, що позбавила всіх дару мови

— Не снюся, мамо. Я живий, — усміхнувся він і встиг підхопити її, коли вона почала непритомніти.

Коли Марина прийшла до тями, вона лежала на своєму ліжку. Поруч сидів Ілля й тримав її за руку.

— Синочку… Як же так? Мені сказали, що ти помер…

— Помилилися, мамо, — тихо відповів він.

Пізніше він розповів усе.

Під час того обстрілу його контузило. Він знепритомнів, а отямився вже в полоні. Кілька місяців його разом з іншими полоненими тримали в сирому підвалі. Обміни постійно зривалися, переговори переносилися, людей перевозили з місця на місце.

Лише нещодавно його передали за обміном. У шпиталі з’ясувалося, що Іллю ніхто навіть не шукав — за документами він давно значився померлим. Після лікування його демобілізували, і щойно з’явилася можливість, він одразу поїхав додому.

— Чому ж мені нічого не повідомили? — плакала Марина. — Я ж свічки за упокій ставила… Я думала, що втратила тебе назавжди.

— Нам забороняли зв’язуватися з рідними, поки тривали перевірки й оформлення. Щойно дозволили, я відразу до тебе. Усе, мамо. Я вдома.

Марина пригорнула його до себе, як колись маленького, і прошепотіла:

— Синочку мій… Більше я тебе нікуди не відпущу.

Але, звісно, одного дня відпустила.

Ілля відновився, зміцнів і, як мріяв, вступив до технічного вишу. Зараз він успішно навчається. А в них з Анею скоро весілля — те саме, про яке Марина колись тихо мріяла, стоячи на пероні й проводжаючи сина до армії.