Деталь під кришкою дорогого гроба, що позбавила всіх дару мови

Лікар зітхнув, але сперечатися не став.

— Тоді будемо спостерігати. Пройдете обстеження, здасте аналізи. Направлення я зараз випишу.

Невдовзі Артем поїхав із селища. Марина, як не дивно, відчула полегшення. Йому не потрібно було нічого знати. Ця дитина була її дивом, її довгоочікуваним щастям, її єдиним справжнім сенсом.

Селищні, звісно, перешіптувалися. Усім було цікаво, від кого Марина на п’ятому десятку чекає маля. Але правди ніхто так і не дізнався. Поговорили, поохкали, попліткували й поступово заспокоїлися. Зрештою, ростити дитину довелося б не їм.

Син народився вчасно — міцний, здоровий, горластий. Марина назвала його Іллею. Коли вона вперше пригорнула малюка до грудей, їй здалося, що весь колишній біль розчинився. Більше вона не була сама.

Ілля ріс чудовим хлопчиком. Добре вчився, брав участь в олімпіадах, займався легкою атлетикою, легко сходився з людьми й завжди вмів заступитися за слабшого. Марина дивилася на сина й думала: після школи він неодмінно вступить до інституту, у нього все вийде. Вона була готова підтримати будь-яке його рішення.

Але одного разу Ілля її приголомшив.

— Мамо, я спершу до армії піду, — сказав він в одинадцятому класі. — А потім уже вступлю до технічного вишу.

— Синочку, навіщо втрачати цілий рік? — розгублено спитала Марина. — Вступай одразу. У тебе буде відстрочка.

— І щороку потім бігати по комісіях? Ні вже. Відслужу одразу, закрию це питання, а потім спокійно піду вчитися. Тим паче після служби під час вступу бувають пільги.

Сперечатися з Іллею було майже марно. Характер у нього був упертий, увесь у матір. Якщо вже вирішив, то переконати його було неможливо…