Дід спустився чистити пересохлий колодязь, але те, що він знайшов на дні, здивувало все село

І ось тепер дзвін лежав на траві посеред села, вимитий і сяючи темною бронзою, на ковальчуковому подвір’ї, у ковальчуковому колодязі. Віктор Мельник підійшов до дзвона господарською ходою. Це був чоловік років п’ятдесяти, кремезний, із важким спокійним обличчям, звиклий, що перед ним розступаються.

Натовп і тепер розступився перед ним, даючи дорогу. Він обійшов дзвін кругом, подивився, помовчав, поклав долоню на бронзу так, як кладуть руку на своє, і в тиші, що настала, сказав неголосно, але так, щоб чули всі.

— Ну от, знайшовся дідовий дзвін.

По натовпу пройшов гул. Хтось закивав: ну звісно, той самий, схований Дем’яном Мельником у тридцять сьомому. Усе сходилося, усе ставало на свої місця у звичній, із дитинства завченій картині.

Урятований Мельником дзвін знайшовся, хай і на ковальчуковому подвір’ї, але ж сховати його могли де завгодно, колодязь глибокий, чужий, хто б здогадався шукати святиню в злодія. Хитро придумав Дем’ян Мельник. Сховав сільську святиню там, де ніхто й не подумає, у колодязі в родини, на яку все й звалили.

Спритно, по-господарськи.

— Забирати треба, — сказав Віктор, ні до кого окремо не звертаючись. — У район повідомлю, машину пришлють.

— Місце йому в церкві, дідовому дзвону.

Він уже повернувся розпоряджатися, і натовп уже готовий був погодитися, бо так було звично, так було правильно, так було завжди. Як раптом від воротового стовпа відділився Мирон Павлович і неголосно сказав:

— Постривай, Вікторе, на ньому написи.

Віктор обернувся, глянув на старого згори вниз, поблажливо, як дивляться на надокучливого.

— Ну, написи, церковні написи, як і належить, чого ти?

— А ти прочитай, — сказав Мирон Павлович, — прочитай, що там відлито.

— І що нашкрябано всередині, теж прочитай. Перш ніж забирати…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇