Дівчинка заплакала, побачивши бабусю. Але камера в ляльці зняла правду

— Як? Переведення скасоване.

— Пред’явив рішення опіки й забрав під особисту відповідальність. Черговий пост отримав наказ не перешкоджати.

Дорошенко зблід.

— Я не давав такого наказу.

— Його підписав ваш заступник.

Кравченко вже набирав номери.

— Машину шукають, аеропорт перекриваємо.

Галина Степанівна похитала головою.

— Він не повезе її в аеропорт.

— Чому?

— Сьогодні заводу сорок років. Опівдні збори в старому будинку культури. Віктор має оголосити про продаж господарства. Люди не хочуть обговорювати угоду, поки не побачать Марину. Вони вимагають, щоб спадкоємиця була присутня на зборах. Він місяць готував свято й запросив обласне телебачення.

Олена подивилася на годинник. До полудня лишалося сорок сім хвилин.

— Він виведе хвору дитину на сцену?

— Він виведе її живою, — сказала Галина Степанівна. — А піти зі сцени вона може вже не встигнути.

Старий будинок культури стояв посеред робітничого селища, між заводською прохідною й площею з пам’ятником садівникові.

Колись тут показували кіно й влаштовували танці. Тепер фасад обшили блискучими панелями, над входом розтягнули банер: «Сорок років разом. Нове життя садів Ковалів». На площі грала музика. Людей пригощали гарячим чаєм і пирогами з яблуками.

Біля сцени стояли камери обласного телебачення. Віктор хотів, щоб продаж виглядав святом і щоб увесь район побачив його поруч зі спадкоємицею. Олена, Галина Степанівна, Дорошенко й слідчий їхали в різних машинах.

Кравченко попередив місцевий відділок, але не сказав, кого затримують. Він більше не довіряв телефонам. Біля головного входу їх зустріли двоє охоронців фонду.

— Захід за запрошеннями.

Галина Степанівна ступила вперед.

— Я тут яблуні садила, коли вас обох іще на світі не було.

Охоронці перезирнулися, один потягнувся до рації. Кравченко показав посвідчення, і вони неохоче розступилися. У залі було спекотно, пахло мокрими пальтами, пилом куліс і солодким соком, який роздавали в маленьких пляшечках.

На сцені Віктор стояв поруч із головою району. За ними світився великий екран із фотографіями садів. Марина сиділа в кріслі збоку, укрита білим пледом.

На ній була святкова синя сукня, волосся розчесане й перев’язане стрічкою. Здалеку вона здавалася просто втомленою дитиною. Олена відразу побачила на столику біля крісла білий розпилювач.

— Почалося, — сказала вона.

Кравченко попрямував до сцени, але двоє чоловіків у цивільному перегородили йому шлях. Він показав документи.

Один узяв їх і пішов нібито перевіряти. Другий спокійно повідомив, що слідчі дії під час прямого ефіру можуть бути проведені лише після погодження з керівництвом.

— Поки ви погоджуєте, дитина може померти, — сказала Олена.

— Лікар поруч є.

Позаду Марини й справді стояв чоловік у білому халаті, співробітник приватної клініки, той самий, чиє прізвище назвав Дорошенко. Він тримав медичну сумку й усміхався в камери.

Віктор говорив про майбутнє району, нові робочі місця й інвестиції. Люди слухали, але без колишнього захвату. Для багатьох завод був не просто підприємством.

Там працювали їхні батьки, там вони самі провели молодість. Продаж чужій компанії вони сприймали як прощання.

— Сьогодні поруч зі мною людина, заради якої я ухвалив найважче рішення, — оголосив Віктор. — Донька моєї покійної дружини, спадкоємиця родини Ковалів. Мариночко, підійди до мене.

Приватний лікар допоміг дівчинці підвестися.

Вона ступила крок і похитнулася. Галина Степанівна не витримала.

— Марино!

Дівчинка побачила її в проході.

Зала стихла. Віктор повільно підняв руку. На зап’ясті знову був срібний браслет.

Підвіска дзенькнула. Марина закричала й упала на коліна. Камери повернулися до Галини Степанівни.

Віктор обійняв дитину, показуючи всій залі саме ту картину, яку готував. Небезпечна бабуся з’явилася, онука в жаху, люблячий батько захищає.

— Виведіть цю жінку! — зажадав він.

Охоронці схопили Галину за руки.

— Не дивіться на бабусю! — крикнула Олена. — Дивіться на його руку!

Віктор швидко опустив зап’ястя.

Олена прорвалася до сцени. Приватний лікар спробував зупинити її.

— У дитини напад.

— Я лікарка!

— Ви відсторонені!

— А ви куплені!

Вона відштовхнула його й підбігла до Марини. На столику вже працював розпилювач. Із вузької щілини виходив майже невидимий туман.

Олена висмикнула дріт і схопила прилад.

— Тут ліки, яких немає в призначеннях. Після них у дівчинки падає цукор і зупиняється дихання.

Віктор повернувся до зали.

— Перед вами жінка, звільнена сьогодні за професійну непридатність. Вона переслідує мою сім’ю і зараз заважає надавати допомогу.

Він говорив упевнено. На екрані за спиною й далі змінювалися фотографії. Квітучі яблуні, усміхнена Оксана, маленька Марина на руках у Віктора.

Історія про дбайливого опікуна й небезпечну бабусю, яку Віктор показував залі, виглядала переконливіше за живу дівчинку, що лежала на підлозі. Приватний лікар дістав шприц.

— Треба терміново ввести препарат.

Олена перехопила його руку.

— Що саме?

— Стандартну дозу.

— Назвіть препарат.

Він промовчав. Марина сіпнулася. Дихання стало уривчастим.

— Принесіть солодкий розчин, — крикнула Олена, — і викличте звичайну швидку, не машину фонду.

Ніхто не рухався. Тоді з першого ряду підвелася жінка в робочому халаті заводу й побігла до буфету.

За нею ще двоє. Люди почали перешіптуватися. Віктор зрозумів, що втрачає залу.

— Трансляцію вимкнути, — наказав він.

Екран згас. Але за секунду на ньому з’явилося інше зображення — тремтлива стеля лікарняної палати й край Марининого ліжка…