Дівчинку з інвалідністю залишили на добу в чужих людей, а вранці мачуху чекало несподіване відкриття

Неділя починалася нудно й тягуче. Оксана ходила по квартирі, роздратовано переставляла речі, прибирала на кухні, витирала пил із полиць — і дедалі більше злилася. Їй здавалося принизливим займатися домашніми дрібницями. От би знову знайти багатого чоловіка, найняти помічницю, жити спокійно й не чути скрипу Дарининих коліс по підлозі. Де тільки шукати такого? На сайтах знайомств? Там повно брехунів. На відпочинку? Там кожен другий удає вільного, хоча вдома його чекає дружина. У дорогих закладах? Можливо, але й туди не находишся без грошей.

Від цих думок її відволік дзвінок Лариси, давньої подруги ще зі студентських часів.

— Оксано, може, виберемося сьогодні кудись? Посидимо, чаю вип’ємо, поговоримо по-людськи.

Оксана одразу пожвавішала.

— Давай. У нашому кафе, як завжди. На шосту підійде?

Лариса погодилася. Подруг у Оксани майже не лишилося: мало хто витримував її різкість, звичку дошкуляти й вічно рахувати чужі успіхи. Лариса ж була м’яка, терпляча, не любила конфліктів — і тому роками залишалася поруч.

У призначений час вони вже сиділи біля вікна. Оксана слухала подругу впіввуха. За давньою звичкою вона розглядала чоловіків у залі, оцінюючи одяг, манери, персні на пальцях, годинники, упевненість у рухах. Так вона й побачила його — того самого чоловіка з десертом.

Він здавався солідним, доглянутим, спокійним. І головне — він дивився в її бік.

Оксана одразу відчула азарт. Вона стала сміятися голосніше, нахилятися до Лариси, ніби розмова була неймовірно цікавою, і час від часу кидала на незнайомця короткі погляди. За якийсь час чоловік і справді підвівся та підійшов до їхнього столика.

— Не заважатиму? — спитав він із чемною усмішкою…