Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя
Перше життя у власному домі виявилося важчим, ніж Марина уявляла в батьківській хаті. Дах протікав, піч чаділа, вікна пропускали вітер, дошки стогнали під ногами. Бідність виявилася не одним великим горем, а сотнею дрібних уколів: сухих дров не вистачає, сіль доводиться позичати, тепла спідниця порвалася, на стіні знову виступила сирість, а надвечір не лишається сил навіть сердитися. Павло брався за все: лагодив реманент, правив паркани, вирізав прості речі на замовлення, порався з годинниками й машинками. Гроші приходили нерівно. Іноді на стіл можна було покласти трохи більше, іноді доводилося рахувати кожну жменю крупи. У такі дні Марина особливо ясно розуміла, що любов не скасовує холоду й утоми. Вона лише дає причину знову вставати вранці.
Марина, звикла до повної комори, вчилася не нарікати. Перешивала старе, варила густу юшку з того, що було, сушила трави, вишкребала підлогу до білизни, ніби чистота могла зігріти стіни. Іноді вона ловила себе на тому, що порівнює кожну дрібницю з батьківським домом: там масло стояло в коморі, тут його берегли до свята; там дрова лежали високим штабелем, тут кожну оберемку рахували. Вона соромилася цих порівнянь і відразу вперто бралася до роботи. Коли в селі остаточно влаштували спільне господарство, її взяли до контори: стали в пригоді курси рахівників, на які вона раніше їздила до великого селища. Невелика постійна платня допомогла їм утриматися на ногах.
Зима видалася лютою. Вітер бив у стіни так, ніби хотів перевірити кожну щілину. Піч диміла, в кутках темніли плями сирості, дрова берегли до трісочки. Одного разу в лютому, коли хуртовина вила всю ніч, а дим знову поліз у хату й холод забрався під ковдру, Марина не витримала. Сидячи на ліжку в старому покривалі, вона раптом розплакалася.
— Маринонько, що з тобою? — злякався Павло.
— Холодно, — вимовила вона. — І страшно. Може, мама мала рацію? Може, я помилилася?
Він обійняв її, зігріваючи долонями плечі, і всередині в нього болісно стиснулося: ось воно, те, чого він боявся від самого початку.
— Прости, — сказав він тихо. — Не такого життя я тобі хотів. Ти могла б жити в теплі, без цієї нужди.
Марина підвела заплакане обличчя.
— Я не про тебе шкодую. Просто втомилася. Весна прийде — легше стане. Тільки не кажи, ніби мені було б краще без тебе.
Наступного ранку Павло розібрав частину печі. Звірився зі старою книжкою, що лишилася від Корнія, переклав кладку так акуратно, що ввечері в хаті стало тепло без їдкого диму. Вони їли картоплю з капустою, але Марині здавалося: разом із жаром у дім увійшла впевненість. Павло не обіцяв неможливого. Він бачив біду й робив те, що міг.
Село все чекало, коли шлюб розвалиться. Казали, Марина повернеться до батьків за рік, що нужда витравить любов швидше, ніж дим із печі. Але місяці складалися в роки. Новий лад ішов тяжко, з тривогами й втратами. Тимофій Юхимович, зрозумівши, куди все рухається, одним із перших увійшов до спільного господарства, здав коней і частину реманенту, вберігаючи родину від гіршого. Марина бачила в конторі втомлені обличчя людей, які не розуміли нових правил і боялися помилитися в кожному слові. Павло лагодив спільний реманент для тих, хто ще вчора міряв його насмішкуватим поглядом. У Павла з Мариною майже не було чого відбирати, зате в них уже було те, чого не можна записати в списки: звичка триматися одне за одного…
