Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

Наступного дня Павло йшов до дому Гончаруків повільно, ніби кожен крок давався важче, ніж звичайно. На нього дивилися з вікон, з ґанків, від парканів. Чутка про родинну сварку вже облетіла село, і людям було цікаво, чи наважиться кульгавий сирота переступити поріг шанованого господаря. Павло відчував погляди спиною, але не звернув. Хвора нога нила від холоду, шапка в руці здавалася мокрою від поту, а в роті пересохло так, що він кілька разів намагався ковтнути й не міг. І все ж ішов, бо розумів: якщо сьогодні відступить, завтра вже не зможе дивитися Марині в очі.

Біля воріт він зняв шапку. Тимофій Юхимович вийшов на ґанок, за ним з’явилася Ганна Федорівна — бліда, напружена. Марина стояла в сінях і трималася за одвірок так міцно, що побіліли пальці. Павло побачив це й знайшов у собі голос.

— Тимофію Юхимовичу, Ганно Федорівно, — почав він глухо, але з кожним словом твердіше. — Я знаю, що за вашими мірками не пара Марині. У мене немає багатого двору, міцного здоров’я, роду, яким можна пишатися перед людьми. Але я люблю вашу доньку. Якщо вона стане моєю дружиною, я працюватиму, скільки стане сил, щоб вона не пошкодувала. Я прийшов просити благословення. А якщо не дасте, ми все одно не відступимося, бо любимо одне одного. Тільки я не хочу входити у вашу родину обманом.

Ганна Федорівна заплакала, закривши обличчя хусткою. Тимофій Юхимович мовчав. Він дивився на Павла — бідно вдягненого, незграбно стоячого на хворій нозі, але не приниженого й не такого, що ховає очі. У цьому прямому стоянні була гідність, якої господар не чекав.

— Заходь до хати, — сказав він нарешті. — На порозі таких розмов не ведуть.

За столом він звелів Павлові розповісти про себе не те, що кажуть люди, а те, що є. Павло розповів: про смерть батьків, про хворобу, про тітчину прибудову, про старого Корнія, про різець, про годинники, про книжки, про мрію колись мати майстерню. Говорив без скарг, ніби йшлося не про нещастя, а про шлях, який довелося пройти. Він не прикрашав своєї бідності й не просив вважати її чеснотою. Просто називав речі своїми іменами: було важко, було самотньо, було соромно, але він навчився працювати й не збирається жити з чужої ласки. Тимофій Юхимович слухав, не перебиваючи. Ганна Федорівна схлипувала дедалі тихіше.

Потім батько повернувся до Марини.

— Ти розумієш, на що йдеш? Не на тиждень, не на рік — на все життя?

— Розумію, тату, — відповіла вона.

Він прикрив очі. Усередині нього ніби щось довго опиралося, а потім поступилося.

— Що ж. Тобі жити, доню. Ламати твою волю більше не стану. Благословляю вас. А ти, Павле, пам’ятай: слово дав — тримай. Тепер її щастя і на твоїй совісті.

— Триматиму, — сказав Павло. — Не підведу.

Весілля справили на початку 1930 року скромно. Багато сусідів не прийшли, Оксана Лукинична з Денисом відмовилися демонстративно, Лука все ж з’явився з гармонню і заграв кілька награвань, хоч по його обличчю було видно: вибору Марини він не розумів. Ганна Федорівна весь день трималася рівно, але щоразу, коли донька траплялася їй на очі у весільній хустці, губи в матері починали тремтіти. Тимофій Юхимович говорив мало, зате кілька разів міцно клав руку Павлові на плече, ніби нагадував і йому, і собі: слово вже дано.

Після весілля молоді перебралися до ветхої хатини, яку тітка Уляна несподівано віддала племінникові. Село дивилося, як Марина несе туди вузли й посуд, і майже в кожному погляді читалося одне: недовго витримає…