Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

Ганна Федорівна прийшла до лікарні з пелюшками й вузликом гостинців. Довго стояла біля дверей палати, ніби не наважувалася переступити не поріг, а власну гордість. За ці місяці вона не раз уявляла, як донька плаче в бідній хаті, як повертається додому, як просить пробачення за впертість. Але замість цього почула про онука, і материнська туга виявилася сильнішою за образу. Поки вона йшла лікарняним коридором, у пам’яті спливали всі сказані нею слова — жорсткі, злі від страху, несправедливі. Тепер кожне здавалося каменем, який вона сама поклала між собою й донькою.

— Маринонько, — сказала вона, підходячи до ліжка. Голос зірвався. — Прости мене. Багато я наговорила. Горда була, сліпа.

Марина простягла до неї руки.

— Мамо…

Вони обидві заплакали. Ганна Федорівна потім довго дивилася на немовля, обережно торкнулася його маленької долоньки й прошепотіла:

— Гарний. На батька схожий.

Крига між ними почала танути не відразу, але перша тріщина вже пішла. Через кілька тижнів мати прийшла до молодих додому й застала Павла вночі біля колиски. Він незграбно, але дбайливо заколисував сина, міняв пелюшки, говорив із дитиною так тихо, ніби боявся потривожити саме життя. Ганна Федорівна мовчала, дивлячись на нього, а потім, залишившись із донькою, зітхнула:

— Дбайливий він у тебе. Може, й справді не дарма ти тоді стояла на своєму…