Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

Роки йшли, приносячи радість упереміш із тривогами. У 1933 році народилася Софійка, у 1936-му — молодший Данилко. Марина ставала досвідченою матір’ю, вже не здригалася від кожного дитячого плачу так, як із первістком, але хвороба будь-якої дитини все одно відбирала в неї сон. Павло був поруч у всьому. Він не вважав, що діти — лише жіноча турбота. Міг заколисати, нагодувати, полагодити іграшку, пояснити Матвієві, як тримати ніж, щоб не порізатися, і повторити це стільки разів, скільки треба.

Коли Софійці було близько трьох років, вона тяжко захворіла. Жар не спадав кілька днів, дихання стало частим, лячним. Домашні засоби не допомагали. Павло й Марина відвезли дівчинку до лікарні, де лікар сказав: запалення легень, лікування буде довгим. Марина розривалася між хворою донькою й двома хлопчиками вдома. У палаті вона рахувала кожен вдих Софійки, дослухалася до шереху простирадла, до тихого свисту в дитячих грудях, а вдома подумки чула, як Матвій просить вечерю, як Данилко плаче без матері. Павло взяв на себе господарство, дітей, роботу, але перед дружиною не показував власного страху. Уночі, вклавши хлопців, він сидів біля вікна й дивився в темряву, стискаючи пальці до білих кісточок. Він умів лагодити дерево й залізо, але тут від його рук майже нічого не залежало, і це було страшніше за будь-яку втому.

— Тримайся, — казав він, коли Марина приїздила по чисті речі. — Наша Софійка вперта. Повернеться додому.

Через три тижні дівчинку виписали. Вона схудла, ослабла, але всміхнулася, побачивши рідний двір. Павло підняв її на руки й притис до грудей так міцно, ніби повертав із найтемнішої далечі.

Наприкінці тридцятих Ковалюків уже не називали бідняками. Дім перебудували, у дворі з’явилася майстерня, що пахла стружкою, клеєм і свіжим деревом. Лиштви Павло вирізав сам: листя, птахи, сонячні завитки перепліталися в них так, ніби дім заговорив. Марина посадила сад, про який мріяла ще дівчиною: яблуні, вишні, смородину. Не багата казка, а своє живе цвітіння.

Навесні, коли дерева вперше зацвіли по-справжньому, Ганна Федорівна довго стояла біля хвіртки й дивилася на білі гілки. Марина не спитала, про що мати думає. Вона й так розуміла: перед Ганною Федорівною був уже не тимчасовий бідний куток, у якому донька мала схаменутися, а дім, збудований працею й упертою любов’ю.

Артіль почала доручати Павлові не тільки замовлення, а й учнів. Тут з’ясувалося, що він уміє вчити так само терпляче, як і працювати. Особливо дбайливо ставився до тих, хто сам у собі сумнівався. Серед перших був молодший син Оксани Лукинични — Левко, сором’язливий хлопчина із заїканням. Павло не квапив його, не сміявся, давав прості завдання, хвалив за точність. Одного разу Оксана Лукинична прийшла до них і, тереблячи хустку, сказала:

— Дякую тобі, Павле Матвійовичу. Левко мій після твоїх уроків ніби розправився. Раніше слова боявся, а тепер діло в руках тримає.

Ці слова далися їй нелегко, але для Павла важили багато. Село змінювало погляд повільно, неохоче, але колишня насмішка дедалі частіше поступалася повазі. Головним, однак, лишалася родина. Діти росли в домі, де втомлювалися, сперечалися, іноді мовчали від турбот, але не принижували одне одного. Павло, якому в дитинстві забракло ласки, виявився ніжним батьком. Марина, яка пішла проти всіх, не втратила м’якості; її м’якість стала тільки міцнішою, як гілка, що витримала сніг.

А потім прийшов червень 1941 року, і світ знову розколовся. Почалася велика війна. Матвієві було десять. Павла на фронт не взяли через хвору ногу. Те, що все життя було приводом для чужих насмішок, тепер стало причиною лишитися осторонь, і йому було гірко майже до сорому. Але спокою не лишилося нікому…