Донька запросила мене до Америки допомагати з онуком, але одна фраза дитини змінила все

Даша відчайдушно потерла очі, розмазуючи залишки туші.

— Роберт пропадає на роботі цілодобово, у нього суцільні дедлайни. Єлисей щоночі стабільно влаштовує концерти. Я кручуся сама в цій рутині без перепочинку. Мені тут навіть подзвонити нікому, щоб елементарно поплакатися. Мамо, будь ласка, приїдь хоча б на кілька місяців, інакше я збожеволію. Ти — єдине, що в мене залишилося.

— Дашуню, господи, ну звісно, я приїду. Це навіть не обговорюється, рідна. Витирай сльози, збираю валізи й вилітаю найближчим рейсом. Усе вирішимо, я ж поруч.

Це, звісно, вирвалося раніше, ніж мозок згадав про гарячий сезон у розсаднику, друзів і існування Бориса.

Борис виявився пізнім, несподіваним подарунком долі: тихий удівець із весняної агровиставки. Чоловік віртуозно прищеплював яблуні, заварював терпку каву й мав талант затишно, зігрівально мовчати.

Передоручивши господарство старшій помічниці й спакувавши багаж, Антоніна зазирнула до нього перед вильотом.

— Ну і надовго ти цього разу летиш підкорювати нові континенти? — поцікавився Борис, неспішно наливаючи їй заварку зі старого глиняного чайника з відбитим носиком, який він принципово відмовлявся викидати.

— Місяці на три. А може, й на всі чотири, поки незрозуміло. Треба допомогти Дашці прийти до тями й нормально стати на ноги. А там по ситуації зорієнтуємося.

— Зрозумів. Значить, зачекаю. У мене тут усе одно справ по зав’язку. Яблуні досі не щеплені. Бузок розрісся до непристойності, треба стригти. Нудьгувати не доведеться.

— Борю, ну ти даєш! Ти зараз так спокійно про це говориш, ніби я в сусідній район, на базар по молоду картоплю зібралася, а не на інший кінець світу.

— А суть же не змінюється. Відстань — річ умовна. Повернешся, а в мене чайник свіжий заварений…