Донька зникла на випускному в 1990 році, а через 22 роки старий фотоальбом несподівано повернув батька до цієї таємниці

За двадцять хвилин Андрій в’їхав у район, де вулиці були ширші, а будинки — помітно заможніші. За низькими огорожами тяглися акуратно підстрижені газони, під’їзні доріжки блищали після ранкової вогкості. Будинок Тараса вирізнявся навіть тут: просторий, двоповерховий, оточений доглянутим садом. Відчинені ворота вели до напівкруглого майданчика перед ґанком.

Андрій зупинився на протилежному боці вулиці, трохи віддалік. Йому здавалося безглуздим сидіти в машині й спостерігати за людиною, з якою донька, можливо, лише кілька разів розмовляла у школі. Він уже збирався поїхати, коли вхідні двері розчахнулися.

На ґанок вийшов чоловік разом із жінкою. У змужнілому обличчі Андрій одразу впізнав хлопця з альбому. Тарасові було близько сорока, але він зберіг привабливість і легку впевненість людини, звиклої до уваги. Він провів гостю до автомобіля, поцілував у щоку й помахав услід.

Обернувшись до будинку, Тарас ковзнув поглядом по вулиці й помітив машину Андрія. Він затримався, примружився. Його плечі напружилися. Андрій надто пізно згадав, що шибки цілком прозорі й сховатися за ними неможливо.

Залишатися в ролі спостерігача стало ще принизливіше. Андрій заглушив двигун, вийшов і попрямував до воріт.

— Добрий день. Тарас Бойко?

Чоловік не відповів на привітання.

— Хто ви? Чому сиділи навпроти мого будинку? Журналіст?

Ворожість прозвучала миттєво, без жодної спроби її приховати.

— Перепрошую, я не хотів удиратися у ваше життя. Мене звати Андрій Савчук. Я батько Валерії Савчук. Ви вчилися разом. Вона зникла двадцять два роки тому.

Обличчя Тараса змінилося. Не пом’якшало — навпаки, ніби всередині зачинилися невидимі двері.

— Що вам потрібно?

Холодне запитання вразило Андрія сильніше, ніж грубість.

— Я дізнався, що нещодавно у вас збиралися колишні однокласники. Сьогодні мені розповіли, що ви з Лерою якийсь час близько спілкувалися. Я намагаюся зрозуміти, що відбувалося в її житті перед зникненням.

— Хто розповів? Оксана?

Ім’я він вимовив різко, майже звинувачувально.

— Це не має значення. Я не збираюся влаштовувати скандал. Мені потрібні лише відповіді.

— Я вже дав відповіді поліції двадцять два роки тому. Я не був її хлопцем, не був до неї прив’язаний і не маю жодного стосунку до того, що сталося.

— А я й не казав, що ви зустрічалися, — спокійно зауважив Андрій. — Сказав лише, що ви були близькі.

На мить Тарас завмер, потім усміхнувся надто швидко.

— Якщо ми й розмовляли, то через дрібниці. Я міг попросити в неї грошей у борг або допомоги із завданням. Завжди повертав те, що брав. Між нами не було жодних проблем.

Слова звучали недбало, але тіло виказувало інше. Тарас переступав з ноги на ногу, то дивився на Андрія, то перевіряв вікна сусідніх будинків. Його пальці стискалися й розтискалися.

— Чому ви прийшли саме зараз? — вів далі він. — У мене бізнес, ім’я, репутація. Мені не потрібні люди біля воріт, розмови про зниклу дівчину й чутки, які потім рознесуть по всьому місту.

— Я її батько, а не репортер.

— Тим більше. Ідіть.

Тарас розвернувся і швидко пішов до ґанку.

— Мені більше нічого сказати про вашу доньку, — кинув він через плече й зник за дверима.

Андрій залишився біля воріт, не розуміючи, що саме вразило його сильніше: жорстока холодність чи страх, що проступив крізь роздратування. Звичайне запитання про давню шкільну дружбу викликало реакцію, ніби він висунув обвинувачення. Успішний дорослий чоловік захищався від спогаду про вісімнадцятирічну дівчину з майже панічним поспіхом.

Повернувшись до машини, Андрій помітив, що руки тремтять. Йому стало соромно. Людмила просила не ятрити старі рани, а він уже стежив за чужим будинком і домагався пояснень від людини, яку ледь знав.

— Що я роблю? — пробурмотів він, стискаючи кермо.

Він завів двигун і змусив себе поїхати. Напевно, Тарас просто злякався повернення неприємної історії. Будь-хто занервував би, якби недільного ранку біля воріт з’явився батько давно зниклої однокласниці. Так Андрій переконував себе на кожному перехресті, однак у пам’яті знову й знову виринали бігаючі очі Тараса і його поспішне: «Я не був до неї прив’язаний».

Додому Андрій поки не поїхав. Майже не усвідомлюючи свого рішення, він звернув до місцевого похоронного бюро. Якщо вони з Людмилою й справді збиралися визнати, що Лера не повернеться, можливо, настав час влаштувати поминальну службу — навіть без могили, навіть без тіла. У тихому приміщенні жінка за стійкою вислухала його й передала кілька брошур із варіантами церемонії. Андрій подякував, вийшов і вже потягнувся до дверцят машини, коли помітив знайому постать на другому боці вулиці…

👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇