Донька зникла на випускному в 1990 році, а через 22 роки старий фотоальбом несподівано повернув батька до цієї таємниці
Тарас Бойко заходив до господарського магазину. Андрій машинально відступив за свою машину. За кілька хвилин Тарас вийшов із магазину з новою лопатою та невеликою дерев’яною коробкою. Він поклав покупки в багажник, а потім попрямував до сусіднього квіткового магазину.
Андрій дивився, майже не кліпаючи. Невдовзі Тарас вийшов із букетом білих гіацинтів.
У Андрія похолола спина. Лера обожнювала ці квіти, і Андрій надто добре це пам’ятав. Звісно, збіг сам по собі нічого не доводив. Квіти подобалися багатьом. Лопату міг купити будь-який господар великого будинку, коробку — для подарунка чи старих паперів. Але після розмови біля воріт поєднання цих речей виглядало надто тривожним.
Тарас поклав букет в автомобіль і поїхав. Андрій сів за кермо раніше, ніж устиг обміркувати рішення. Він тримався далеко позаду, іноді втрачаючи машину з поля зору й знаходячи її на наступному повороті. Тарас перетнув місто, а потім звернув на дорогу вздовж річки, де будинки траплялися дедалі рідше, а схили підступали ближче.
Ця місцевість була відома крутими урвищами й заміськими будиночками, розкиданими серед сосен. Дорога вилася вгору. Нарешті машина Тараса звернула на приватну під’їзну дорогу до невеликого будинку біля скелястого краю.
Андрій проїхав повз, щоб не виказати себе, і зупинився далі, за густими деревами. Звідси було видно частину даху й шмат двору. Тарас відімкнув будиночок, заніс коробку й квіти всередину, а за кілька хвилин з’явився з пластиковою каністрою води. Він склав у садовий візок лопату, коробку, букет і каністру, після чого рушив вузькою стежкою в бік урвища.
Андрій вийшов із машини. Внутрішній голос вимагав повернутися, зателефонувати до поліції, бодай повідомити Людмилі, де він перебуває. Але інший, народжений двадцятьма двома роками невідомості, штовхав услід.
Він спустився крізь чагарник до заміського будиночка й зупинився біля стіни, дослухаючись. Кроки Тараса вже стихали вдалині. Андрій вичекав, а тоді пішов тією самою стежкою, намагаючись ступати на м’яку землю, а не на сухі гілки.
Стежка вилася між низькими соснами й кущами, вкритими дрібними квітами. Крізь гілля раз у раз спалахувала річка. Сонце хилилося до вечора, витягуючи тіні по кам’янистій землі. Вітер тут був сильніший, ніж унизу, і приносив рівний шум води.
Попереду показався відкритий майданчик над урвищем. Андрій сховався за великою скелею. Тарас поставив візок біля краю й кілька разів озирнувся, перевіряючи стежку, зарості й схил. Потім вибрав місце осторонь від протоптаної доріжки й узяв лопату.
Кам’янистий ґрунт піддавався важко. Тарас працював уперто, зриваючи верхній шар і відкидаючи землю короткими важкими рухами. З того, як коріння тримало ґрунт, було видно: цього місця давно ніхто не торкався. Коли яма стала завглибшки приблизно по коліно, він відклав лопату й опустився поруч.
Дерев’яну коробку він відкрив обережно, майже урочисто. Андрій не бачив вмісту, але помітив, як Тарас дістав кілька аркушів. Він читав їх один за одним, затримуючись на кожному, ворушачи губами, ніби повторював давно знайомі слова. Звична самовпевненість зникла з його обличчя; тепер воно здавалося зосередженим і дивно відстороненим.
Раптовий порив вітру вдарив по майданчику. Кілька аркушів вирвалися з рук Тараса й розлетілися по траві. Він вилаявся, притиснув кришку коробки коліном і кинувся збирати папери. Один аркуш ледь не понесло до урвища; Тарас упіймав його біля самого краю.
Повернувши все на місце, він закрив коробку й опустив її в яму. Зверху поклав білі гіацинти. Потім почав засипати заглиблення, розбиваючи грудки, утрамбовуючи землю підошвою й потроху поливаючи її водою. Працював ретельно, аж поки свіжий ґрунт не став майже рівним.
Нарешті Тарас випростався. Кілька довгих митей він стояв над закопаною коробкою, опустивши голову. Вітер доніс до Андрія його голос — досить виразно, щоб жодне слово не можна було сплутати з шумом річки:
— Тепер ці спогади залишаться з тобою, Леро…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
