Дорогою до тещі чоловік раптом звернув із траси, і невдовзі дружина зрозуміла, що поїздка була не випадковою
— Я займаюся будівництвом, — сказав Максим. — А не чужими документальними конторами. Мені не потрібна ваша ліцензія. Мені потрібно, щоб жінка, яку ви вивезли в ліс, була вільна.
Чернов дивився на нього довго. Потім повільно сів назад.
— Папери, — сказав він.
Максим повернувся до столу. Відкрив теку. Дістав заяву про розірвання шлюбу. Два примірники, підготовлені юристом компанії ще вчора ввечері.
Поклав перед Черновим. Поруч поклав ручку.
Чернов узяв ручку. Дивився на папери.
Максим стояв і чекав. Спокійно, без квапливості. Бо саме зараз поспіх був би помилкою.
Чернов підписав обидва примірники. Кинув ручку на стіл.
— Передайте їй, що я все одно мав рацію.
— Не передам, — сказав Максим.
Він забрав обидва примірники, поклав у теку.
— Усього доброго, Андрію Миколайовичу.
Він вийшов із кабінету. Секретарка підвела на нього перелякані очі. Видно, з-за дверей щось було чути.
Максим кивнув їй чемно й вийшов на вулицю. Сів у машину. Поклав теку на сусіднє сидіння. Дістав телефон і написав Каті одне слово:
«Підписав».
Відповідь прийшла за хвилину. Тільки три крапки, які з’явилися й зникли. Потім коротке:
«Зрозуміла».
Максим прибрав телефон. Завів машину й виїхав із вулиці в бік центру.
Повідомлення «Підписав» Катя прочитала на Олиній кухні, сидячи за тим самим столом, де вони розмовляли з Максимом напередодні. Вона тримала телефон обома руками й дивилася на це слово довше, ніж воно того вимагало.
Одне слово. Вісім букв. П’ять років.
Оля стояла біля плити й робила вигляд, що зайнята чайником. Вона не питала, чекала. Уміла чекати. Це була її якість, яку Катя цінувала завжди, але особливо тепер.
— Підписав, — сказала Катя вголос.
Оля обернулася. Подивилася на неї уважно. Перевіряла, як Катя це переносить.
— Як ти?
Катя подумала над відповіддю чесно.
— Ще не знаю. Мало б бути щось: полегшення чи навпаки. Але поки просто факт. Він підписав.
— Факт — це вже багато, — сказала Оля.
Катя кивнула. Написала Максимові відповідь, прибрала телефон.
Потім встала й підійшла до вікна — до того самого вікна, біля якого стояла вчора й дивилася на вулицю. Сьогодні дивилася знову, але інакше. Не з тією тупою відстороненістю, коли голова зайнята страхом, а спокійно.
Унизу йшла жінка з візочком, двоє чоловіків курили біля магазину, проїхав велосипедист. Життя як життя.
— Він сьогодні подзвонить, — сказала вона.
— Андрій?
— Так. Він не втримається. Або злитися буде, або спробує домовлятися. Друге малоймовірне. Це не його стиль.
— Не відповідай.
— Не буду.
Катя повернулася до столу.
— Олю, мені треба думати про роботу. Я взяла три дні за власний рахунок, післязавтра треба виходити. Пояснювати начальникові нічого не хочу.
— А треба?
— Ні. Скажу: особисті обставини. Він нормальний, не стане допитувати.
— Добре. А з житлом?
Катя помовчала. Це було головне питання, практичне й невідкладне. Оля була подругою, а не розв’язанням житлової проблеми. Жити в неї можна було тиждень, максимум два. В Олі була однокімнатна квартира, і вони обидві це розуміли.
— Зніму щось, — сказала Катя. — Грошей має вистачити на перший місяць. Зарплата нормальна. Я відкладала. Небагато, але є окремий рахунок, про який Андрій не знав.
— Добре, що є, — сказала Оля. — Почнемо дивитися варіанти сьогодні ввечері.
Максим приїхав по обіді, близько другої.
Катя побачила його машину з вікна й спустилася сама, не стала кликати нагору. Він стояв біля під’їзду, у пальті, з текою.
Простягнув їй теку, коли вона підійшла.
— Обидва примірники підписані. Нотаріус сьогодні засвідчить. Завтра документи подамо через представника. У мене є юрист, він займеться. Вашої присутності не знадобиться.
Катя взяла теку. Відкрила. Подивилася на підпис Андрія.
Вона знала його добре. Бачила на квитанціях, документах, листівках у перші роки. Твердий, з натиском, велика заголовна літера.
Тепер цей самий підпис стояв на папері про розірвання шлюбу.
— Як він? — спитала вона.
— Тримався, — коротко сказав Максим. — Опирався. Потім підписав.
— Він щось говорив?
