Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки
Марина Олегівна простояла біля воріт ще п’ять хвилин після того, як він зник за дверима. Потім дістала телефон, подивилася на екран, прибрала назад і пішла на роботу.
Після уроків вона стояла біля воріт, як і обіцяла, рівно на тому місці. Богдан вийшов, одразу побачив її, і щось у його обличчі змінилося — не усмішка, ні, але якесь миттєве послаблення, ніби він затримував подих і нарешті видихнув.
У класі він тримався відсторонено перші кілька тижнів. Сидів за третьою партою біля вікна, відповідав на запитання вчителів коротко й точно, на перервах залишався за столом і читав.
Потім поруч підсів хлопчик на ім’я Максим Рудий, з конопатим носом, із тих, хто не вміє довго мовчати поруч із мовчазними.
— Ти що читаєш? — спитав Максим, зазираючи в книжку.
— Про космос.
— А, про космос. Я теж люблю про космос. А ти знаєш, скільки важить Юпітер?
— Знаю, — сказав Богдан.
— І скільки?
Богдан назвав цифру. Максим присвиснув і сів поруч ґрунтовно, як людина, яка знайшла те, що шукала.
Відтоді вони сиділи разом на уроках, у їдальні, іноді після школи. Максим приходив у гості, і Марина Олегівна годувала їх обох бутербродами з сиром і поїла чаєм, слухала з кухні, як вони сперечаються про планети. І щоразу, коли лунав Богданів сміх — негучний, стриманий, але справжній, — відкладала олівець і завмирала на секунду.
Соня пішла до підготовчої групи садочка і за перший місяць подружилася з усіма. Приходила додому з малюнками, на яких були намальовані будинки, дерева й люди — завжди три чоловічки, однакові на зріст, із паличками-руками й кружечками-головами.
— Це ти, це Богдан, це я, — пояснювала вона Марині Олегівні, тицяючи пальцем.
Марина Олегівна прикріплювала малюнки магнітами до холодильника, і за місяць дверцята були обліплені ними цілком: біла емаль зникла під шаром олівцевих родин, веселок і сонць із променями на всі боки.
Майже за пів року, у лютому, Марина Олегівна стояла в коридорі садочка й чекала, поки Соня одягнеться. Соня вовтузилася з блискавкою на куртці, впоралася сама — навчилася ще при мамі — і побігла до виходу.
Вихователька гукнула її:
— Соню, до побачення!
— До побачення! — крикнула Соня через плече. — Мамо Марино, ходімо!
Марина Олегівна зупинилася. Соня вже тягнула її за руку до дверей і не бачила виразу її обличчя.
«Мамо Марино».
Слово «мама» впало в тишу коридору й залишилося лежати між ними — маленьке, невагоме, величезне.
Увечері, коли Соня заснула, Богдан вийшов на кухню попити води й побачив Марину Олегівну за столом. Вона сиділа над кресленням, але не працювала, просто сиділа, підперши щоку рукою.
— Соня назвала тебе мамою Мариною, — сказав Богдан.
Не спитав — сказав. Рівно, без інтонації.
— Я чула.
— Тобі це нормально?
Марина Олегівна підвела на нього очі.
— А тобі?
Богдан помовчав. Налив води, відпив, поставив склянку.
— Мама б не образилася, — сказав він нарешті. — Вона б хотіла, щоб у Соні була мама. Будь-яка. Справжня…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
