Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

Соня прихилилася до його плеча, підтягнула коліна до грудей і за хвилину вже спала рівно, спокійно, як сплять діти, які цілком довіряють людині поруч. Богдан сидів нерухомо, боячись поворухнутися, щоб не розбудити її. Дивився на миготливу лампу під стелею.

Рахував секунди.

Капітан транспортної поліції Савчук приїхав за дванадцять хвилин, уклавшись в обіцяний час. Богдан почув, як надворі грюкнули дверцята машини, потім кроки на ґанку, потім скрип пружини на вхідних дверях.

Савчук увійшов — невисокий, плечистий, у форменій куртці, з короткою стрижкою й уважними сірими очима. За ним ішов молодий сержант, який залишився стояти біля дверей. Савчук окинув залу поглядом — швидко, чіпко, як люди, які звикли оцінювати обстановку за секунди.

Побачив Ларису Петрівну за стійкою, кивнув їй. Побачив Соню, що спала на лаві. Подивився на Богдана.

— Ти Богдан?

— Так.

— Ходімо поговоримо. Не хвилюйся, сестру ніхто не чіпатиме.

Лариса Петрівна вже була поруч, пересіла на лаву до Соні, поклала руку на плед, як кладуть, коли хочуть дати зрозуміти: я тут, усе гаразд. Богдан обережно вивільнив плече, підклав під голову Соні рюкзак і пішов за капітаном.

Вони сіли за стіл у кімнаті чергової — крихітному приміщенні за стійкою, з письмовим столом, допотопним комп’ютером і календарем на стіні, де хтось червоним маркером обвів дні відпустки.

Савчук поклав перед собою блокнот, дістав ручку.

— Розповідай, — сказав він, — усе, що пам’ятаєш. Повільно, по порядку. Почни з того, хто ви і куди їхали.

Богдан розповів. Говорив спокійно, по порядку, як переказують задачу з підручника: умови, дані, запитання.

Назвав імена, вік, номер вагона, номер місця. Описав, як дядько вивів їх на перон, сказав: «Почекайте тут», — і повернувся у вагон. Як потяг поїхав. Як він привів Соню на вокзал. Савчук слухав, майже не перебиваючи.

Один раз зупинив:

— Ти сказав, він зайшов назад у вагон. Провідниця бачила?

— Так. Вона стояла в тамбурі. Він їй щось сказав. Вона його пропустила.

Савчук записав, щось підкреслив у блокноті. Потім спитав:

— У тебе є документи? Свідоцтво про народження, щось таке?

— Ні. Усі документи в дядьковій сумці. Він їх забрав.

Савчук кивнув без подиву, ніби саме цього й очікував. Устав, вийшов у залу, зняв слухавку робочого телефону. Богдан чув крізь прочинені двері уривки розмови: капітан зв’язувався з бригадою потяга, називав номер складу, номер вагона, прізвище пасажира.

Говорив коротко, вимогливо, тим голосом, якому не відмовляють. Богдан повернувся до Соні. Сів поруч.

Лариса Петрівна налила йому чаю — гарячого, міцного, із двома ложками цукру.

— Пий, — сказала вона. — Тобі треба.

Він узяв склянку. Руки не тремтіли — він спеціально перевірив, подивився на пальці. Не тремтіли.

Добре…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇