Різне

Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

Щось у виразі обличчя чергової ледь помітно змінилося, ніби тінь пробігла. Вона кивнула й відійшла, даючи йому простір.

У Богдановій пам’яті був один номер, який він знав так само твердо, як свій день народження. Не тому, що спеціально вчив, хоча й учив теж, а тому, що мама попросила:

— Запам’ятай, Богдане! Марина Олегівна! Тітка Марина! Якщо зі мною щось станеться, телефонуй їй першій. Обіцяєш?

Він пообіцяв. І номер ліг на поличку поруч із номером потяга, часом відправлення й зупинками за маршрутом. Він зняв слухавку.

Вона була прохолодна й трохи липка — пластик, який протирали мокрою ганчіркою, але не до кінця. Набрав номер. Палець потрапляв у отвори диска впевнено, без промаху, ніби він телефонував сюди щодня.

Довгі гудки. Один. Два.

Три. Чотири. Богдан стояв і слухав, і з кожним гудком усередині наростало щось важке: а раптом не візьме, а раптом номер старий, а раптом переїхала, а раптом…

П’ятий гудок урвався клацанням.

— Алло?

Голос був сонний, хриплуватий, жіночий. Голос людини, яку розбудили о третій ночі.

— Тітко Марино, — сказав Богдан. — Це Богдан. Богдан Коваленко. Нас із Сонею кинули на станції. На цій маленькій незнайомій станції. Дядько Тарас поїхав потягом без нас.

Пауза. Секунда. Дві.

Богдан чув, як на тому кінці щось зашурхотіло — може, ковдра, може, жінка сіла в ліжку. Потім голос змінився. Сон злетів миттєво, наче його й не було.

Голос став іншим — різким, зібраним, як у людини, яка звикла швидко ухвалювати рішення.

— Богдане! Ви зараз у безпеці?

— Так. Ми на вокзалі. Тут чергова, вона вже викликала поліцію.

— Добре. Слухай мене уважно. Нікуди не йди з незнайомими людьми. Тільки з поліцією, тільки офіційно. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Сонечка поруч?

— Так. Вона їсть печиво.

На тому кінці щось здригнулося — може, зітхання, може, схлип, але голос залишився твердим.

— Я виїжджаю. Зараз, просто зараз. Це далеко, але я їду. Ти молодець, Богдане. Ти все робиш правильно. Чуєш мене?

— Чую.

— Передай поліції мій номер. Скажи, що я мамина подруга, Марина Олегівна, і я їду по вас. Усе буде добре.

— Добре.