Дзвінок прибиральниці змусив чоловіка негайно приїхати до будинку сина, але побачене в підвалі потребувало втручання поліції.

У висновку опіки ніхто не написав прямо, що кандидат надто старий. Чиновники вжили безособову формулу: «З урахуванням віку заявника та прогнозованого строку піклування». Сенс від цієї делікатності не змінювався.

Перше засідання призначили на листопад. Три місяці я збирав матеріали й приніс теку завтовшки з цеглину. У ній лежали медичні висновки, відомості про доходи, характеристики, акт обстеження квартири, думка психолога про прив’язаність Мирона і навіть договір із репетитором, якому я заздалегідь заплатив.

Такі теки я складав усе життя і точно знав: моя була професійною й бездоганною. Тому особливо важко виявилося програти її одним запитанням.

Суддя спитала спокійно, без насмішки:

— Аркадію Петровичу, що буде з дитиною, якщо за три роки ваше здоров’я різко погіршиться?

Я звик відповідати швидко, але того разу промовчав. Чесна відповідь звучала так: Мирон знову повернеться до установи. Це розуміли суддя, опіка, адвокатка і я сам.

Розгляд відклали на два місяці, запропонувавши подати додаткові документи. За десятиліття служби я сотні разів бачив подібні формулювання і знав, що переді мною ввічливий різновид відмови.

У коридорі я сів на широке підвіконня й уперше відчув, що остаточно вичерпав себе. Зробив усе правильно, зібрав кожен документ, не припустився жодної процесуальної помилки — і саме це не наблизило Мирона до дому.

Поруч сіла Зоя Василівна, яка була присутня як представниця центру. У сірому костюмі, втомлена після засідання, вона якийсь час мовчала, а потім запитала, чи дозволю я дати пораду.

— Ви принесли суду документи, — сказала вона. — А наступного разу принесіть дитину.

Я не зрозумів. Завідувачка пояснила, що я весь час доводжу власну придатність, хоча головне питання зовсім інше: не чи добрий кандидат, а що буде з конкретним хлопчиком. Треба показати не чергову довідку про Мирона, а самого Мирона — його пам’ять, прив’язаність і уявлення про дім.

Я повернувся до квартири й уперше за два роки дістав із комори велику коробку. Після огляду будинку малюнки зі стін зняли й сфотографували. Кілька аркушів долучили до кримінальної справи, решту віддали мені, бо забрати їх виявилося більше нікому.

У коробці лежали двісті шістдесят чотири малюнки. Я не наважувався розбирати їх від того самого дня. Тепер розклав усе по підлозі великої кімнати й до третьої ночі сидів посередині.

Аркуші різнилися розміром, деякі були зім’яті по краях, на інших лишилися сліди скотчу. Раніше я подивився б на них як на речові об’єкти: дата, авторство, належність до справи. Тепер кожне пошкодження нагадувало, що ці малюнки Мирон переносив, переклеював і зберігав, бо іншого літопису родини в нього не існувало.

Уперше за тридцять дев’ять років шлюбу з учителькою малювання я зробив те, чого Наталя безуспішно намагалася мене навчити. Не став шукати склад, систему ознак чи доказ. Замість аналізу почав читати аркуші один за одним.

Мирон датував їх не числами, а короткими подіями, написаними друкованими літерами. «Сьогодні приїжджали друзі дядька. Я був унизу дві години. Це довго». На наступному: «Тьотя Даша на добовій зміні. Макарони варив сам».

Далі йшли: «У дядька Гриші болить спина», «Перший сніг», «Мені дозволили вийти у двір о шостій ранку. Нікого не було». Двісті шістдесят чотири аркуші складалися в щоденник трьох років дитячого життя.

Один малюнок раніше лишався непоміченим: його приклеїли виворотом до іншого. На аркуші стояв літній лисуватий чоловік у сірому піджаку, з портфелем у руці. Схожість зі мною була цілком упізнавана.

Підпис свідчив: «Це тато дядька Гриші. Він слідчий. Я бачив його з вікна чотири рази. Тьотя Даша каже, що він хороший, але йому не можна знати. Коли виросту, познайомлюся».

Старий колишній слідчий сидів уночі на підлозі серед малюнків і вперше після похорону дружини плакав уголос. В одному дитячому підписі вмістилися і страх моєї родини, і вирок моїй правоті, і довіра хлопчика, який ще до знайомства чомусь сподівався побачити в мені хорошу людину…