Фатальна помилка доньки, яка не знала, ким насправді працює її мати

За тиждень ми сиділи втрьох у нас удома.

Мама накрила в залі — дістала гарну скатертину, фарфор, який зазвичай стояв за склом у серванті. Я нарізала салати. Павло приніс торт у коробці — мовчки поставив у передпокої, зняв куртку.

Ми сіли. Мама розлила по тарілках гарячий борщ, поставила перед кожним. Павло взяв ложку, скуштував і кивнув.

– Це її борщ? – спитав він.

– Її, – сказала я. – Іншого не визнаю.

Перші кілька хвилин мовчали.

Потім Павло підвів погляд і подивився на стілець у кутку. Той самий, дерев’яний, із прямою спинкою.

– Добре стоїть, – сказав він.

– Добре, – погодилася мама. – Я ж казала.

Це була їхня розмова — про щось, чого я ще не знала до кінця. Але я не була зайвою. Просто сиділа й слухала.

– У вас зараз що в роботі? – спитала я.

– Крісло дев’ятнадцятого століття, – сказав Павло. – Ампір. Ніжка відламана, оббивка стерта.

– І довго відновлювати?

– Тижні три. Може, чотири.