Фатальна помилка доньки, яка не знала, ким насправді працює її мати

Або сестра на той момент уже народила? Або це взагалі не сестра?

Я зрозуміла, що не знаю відповіді. І зрозуміла, що сама зачинила ці двері колись давно й просто не заходила туди.

Це мене не зупинило. Це мене, навпаки, підштовхнуло.

Наступного ранку я поставила будильник на шосту тридцять.

Автобус прийшов о сьомій п’ятнадцять. Я зайшла через задні двері, коли мама вже вмостилася на сидінні біля вікна — я бачила її потилицю через три ряди. Вона дивилася у скло. Сиділа рівно, сумка на колінах, руки поверх сумки. Як завжди.

Сорок перший маршрут іде через усе місто, з півночі на південь. Ми їхали довго. Я стояла, тримаючись за поручень, і читала в телефоні що завгодно — аби не дивитися на маму. Новини, прогноз погоди, рекламу банку.

На площі  мама пересіла в трамвай. Я теж. У трамваї було тісно — ранкові пасажири, рюкзаки, запах холоду від одягу й трохи чужих парфумів. Я вчепилася в поручень і лише іноді, краєм ока, перевіряла, що мама на місці. Вона сиділа біля вікна, так само рівно.

Вийшла на зупинці «Річкова вулиця».

Я вийшла слідом.

Тут я раніше не бувала. Спальний район: п’ятиповерхівки, дерева вздовж дороги, двори без особливих прикмет. Отже, Діма мав рацію — це і є Зарічний. Квітень тільки починався, листя ще не розпустилося, і дерева стояли голі — гілки на сірому небі, як тріщини на штукатурці.

Мама йшла швидко — вона завжди так ходить. Маленька, у сірому пальті, лікті трохи відведені в боки, крок дрібний і дуже частий. Я іноді дражнила її в дитинстві: «Ти як качка тупцяєш». Вона тоді сміялася. Тепер я йшла за нею з іншого боку вулиці й думала, що ніколи до ладу не звертала уваги на те, як вона рухається. Просто звикла.

Мама звернула у двір п’ятиповерхівки на розі. Номер будинку — двадцять три. Третій під’їзд.

Вона зайшла — і зникла за дверима.

Я зупинилася на тротуарі й дивилася на ці двері. Старі металеві двері з домофоном, кодовий замок. Графіті внизу, чиясь вічна мітка.

Лавка біля сусіднього будинку була порожня. Я сіла на неї й відчула, як холодний метал проходить крізь пальто. Вісім сорок. Квітень, але холодний.

І почала чекати.

Три з половиною години — це дуже багато, коли сидиш на лавці й не знаєш, що думати.

Спершу я думала про тата….