Фатальна помилка доньки, яка не знала, ким насправді працює її мати

– спитала я.

– На ринку, – відповіла вона й поставила стілець у куток зали.

Мама ніколи нічого не купувала на ринку. За весь час, що я її пам’ятаю, — жодного разу. Вона казала, що не розуміє, як це: стояти перед прилавком і вирішувати, скільки це коштує. «Або написана ціна — або я не купую», — був у неї такий принцип.

Стілець стояв у кутку, красивий і незрозумілий. Я забула про це приблизно за тиждень.

А ще був випадок із телевізором. Два, мабуть, роки тому — ми сиділи ввечері, йшов якийсь репортаж про дитячі будинки. Про реформи, про фінансування, голос за кадром говорив щось про цифри. Мама встала, підійшла до телевізора й вимкнула його. Мовчки, просто натиснула кнопку й пішла на кухню.

– Мам, ти що? – гукнула я.

– Голова болить, – відповіла вона звідти.

Більше до цього не поверталися. Я знову ввімкнула телевізор і додивилася репортаж сама. Нічого особливого в ньому не було.

І фотографія. Я знайшла її колись у старому альбомі — ще старі знімки, пожовклі, із загнутими кутами. Молода жінка — моя мама років дев’ятнадцяти — стоїть біля вікна пологового будинку й тримає на руках крихітне немовля, загорнуте в пелюшку. Фото зроблене ніби крадькома: трохи змазане, зняте кимось ззовні крізь скло. На звороті нічого не написано.

– Це хто? – спитала я тоді, показуючи на жінку.

– Оля, – сказала мама. – Сестра моя. Померла молодою.

Я не уточнювала. Сестра померла молодою — буває, життя таке. Альбом закрився, і все.

Але тепер я стояла в коридорі з накладними й думала: а чому немовля? Якщо сестра померла молодою — чия це дитина на знімку?