Помилка пацієнтки, яка переплутала анатомію зі статтями з інтернету

— ледве вимовила Ауріка.

— Тобі було шість років, доню… — промимрила мати. — Тато з ним поквитався, тато його побив… Він пообіцяв мовчати, бо це ганьба на сім’ю, розумієш?

— Ганьба? Про що ви говорите?

— Ми цю справу зам’яли, не зверталися до міліції, щоб не було розголосу. Натомість він пообіцяв мовчати.

Ауріка зблідла, навіть позеленіла, і схопилася зі стільця. Ірина поруч зовсім притихла.

— Хто це був?!!

— Сусід наш, Колька. Йому тоді шістнадцять було. Мабуть, він тебе вдарив чимось, бо ти одразу нічого не пам’ятала, знепритомніла. Я знайшов вас, коли вже…

Усі стихли. Пам’ять люб’язно показала Ауріці один момент із дитинства: вона грається в саду, крадеться вздовж лазні за метеликом, доходить до рогу, а потім бац — і нічого… порожнеча… порожнеча доти, доки батько не розворушив її й не підняв на руки, щось кричачи. І пам’ятала Ауріка, як кружляли над нею низькі яблуневі гілки, а за ними — сліпуче небо. А те, що було між метеликами й кружлянням яблунь, вибилося з пам’яті намертво.

Боже мій! Виходить, вона все життя росла поруч із тим, хто це зробив! Він жив із нею поруч через паркан! І жив усі ці роки спокійно, навіть добре до неї ставився! І вони щодня віталися! І Колька усміхався їй, ніби нічого й не було! Допомагав лагодити на велосипеді спалий ланцюг! Весело гукав їй: «привіт, Аурика! Гей, мала!». Ба більше — він досі живе в тому самому будинку зі своєю дружиною й дітьми, і вони привіталися в обід і перекинулися парою дружніх фраз!

— Чому його не посадили! Він має гнити у в’язниці! Ви що, зовсім мене не любите?! Я для вас порожнє місце, так?! Ну, подумаєш, дівчинка більше не дівчинка, невелика втрата!

— Бо про це дізналися б усі й судачили! Тобі легко говорити, а нам яка ганьба! Та на тебе ніхто б і не дивився і заміж не взяли б! — прогарчав батько.

Ауріка дізналася досить. Вона вибігла, зачинилася в кімнаті й заметалася там, обдумуючи почуте. Її охопив праведний гнів і жага помсти. Вона поглядала у вікно, на будинок Миколи… Їй хотілося вийти й розтерзати його, застрелити, вбити, зробити з ним щось набагато гірше за те, що він зробив із нею! Сотні мстивих планів проносилися в її голові. Підпалити будинок! Штрикнути його ножем! Облити кислотою! Передушити йому всіх курей!

Вона металася по кімнаті й проклинала його, і закликала Бога почути її праведний гнів. Хай буде він проклятий! Проклятий! Тричі, п’ять разів проклятий! Якщо є у світі якісь невидимі сили, то так воно і буде! Бумеранг мусить повернутися до нього! Ірина не наважувалася заходити до неї, розуміла, що Ауріці краще побути самій. Наступного дня Ауріка поїхала до коледжу і, поки вибиралася із села, молила Бога, щоб на її шляху не трапився Микола. Вона більше не могла його бачити!

Пашка кине її, щойно дізнається — в цьому Ауріка була впевнена. Вона стала його уникати, стала відстороненішою й холоднішою, а Пашка вибухав і виявляв дику ревнощі, вирішивши, що в Ауріки з’явився інший. Він почав підсилати за нею приятелів, щоб за Аурікою стежили на кожному кроці. Пашка міг і сам з’явитися нізвідки й вимагати від неї пояснень.

Через місяць Ауріка здалася й вирішила: хай буде що буде. Вона розповіла йому все в якомусь під’їзді, куди вони забігли погрітися. Пашка довго хмурився й мовчав. Він викурив три цигарки підряд, сидячи на брудних сходах під’їзду, а Ауріка все дивилася на нього, притулена спиною до зеленої стіни, на якій підлітки вишкребли похабні й дурні написи. Нарешті Пашка знову заговорив.

— Виходить, втрачати тобі більше нічого і можна не чекати весілля й іншої нісенітниці?

— Тобто ти мене не покинеш?