Фермер купив старого пса з жалю, не підозрюючи, що той приведе його до дивної знахідки в лісі

Кльонов розчинився в темряві.

Я лежав у мокрій траві й слухав. Серце стукало рівно, як метроном. Минуло десять хвилин. Або вічність.

Раптом усередині будинку щось упало. Розбилося скло. Потім пролунав крик — дикий, сповнений жаху.

— Ні! Не підходь! Ти ж мертвий!

Це був Долгов.

Слідом гримнув постріл.

Я схопився й кинувся до входу, вибивши плечем рештки дверей.

— Стояти! — крикнув я, вриваючись у хол із карабіном напоготові.

У вітальні, серед перевернутих меблів і роздертих подушок, на підлозі сидів Кирило Долгов. На плакатах він всміхався білими зубами, у дорогому костюмі, впевнений і лискучий. Тепер переді мною був жалюгідний чоловік у брудній сорочці, неголений, з очима, повними паніки.

Однією рукою він тримав спортивну сумку, набиту грошима. В іншій тремтів пістолет.

Але дивився він не на мене.

Кльонов стояв у дверях кухні. У крові, з перев’язаною головою, блідий, хиткий. Не цілився. Просто дивився.

І цей погляд був страшніший за зброю.

— Ти… — хрипів Долгов, задкуючи по підлозі. — Я бачив зведення. Ти мав бути мертвий.

— Я твоє сумління, Кириле, — тихо сказав Кльонов. — Прийшов спитати, як тобі спалося сім років. Хлопчик снився? Прохор снився?

— Це випадковість! — заверещав Долгов. — Я не хотів. Старий сам поліз. А хлопчиська я врятував. Я годував його. Він без мене помер би.

— Врятував? — я ступив уперед, відчуваючи, як лють застилає очі. — Ти вкрав у нього дитинство. Матір. Небо. Тримав у норі, поки сам жер досхочу й ліз у владу.

— У мене гроші! — він жбурнув сумку нам під ноги. Блискавка розійшлася, пачки посипалися на підлогу. — Беріть. Їдьте. Забудьте. Я заплачу.

— Громові теж заплатиш? — спитав Кльонов.

Долгов раптом вихопив пістолет. У його очах майнула відчайдушна рішучість загнаного звіра.

— Не візьмете!

Він вистрелив. Куля вдарила в одвірок біля голови Кльонова. Той навіть не моргнув.

Я натиснув на спуск.

Карабін коротко рявкнув. Куля вдарила Долгова в плече. Пістолет відлетів. Він із виттям повалився на спину, хапаючись за руку.

— Не вбивай! — крикнув Кльонов, кидаючись до мене й хапаючи ствол. — Семеничу, стій!

Я важко дихав. Переді мною на підлозі корчився чоловік, через якого було зламано стільки життів. Палець тремтів на спуску. Мені хотілося закінчити все просто тут.

— Він мусить сісти, — сказав Кльонов. — Пройти через суд, ганьбу, тюрму. Смерть для нього надто легка. Хай живе й пам’ятає щоночі.

Я повільно опустив зброю.

Лють відступала, лишаючи по собі порожнечу й нудоту.

— Ти маєш рацію, Єгоровичу. Дзвони Левіну. Нехай забирають.

Ми сиділи на ґанку заїмки й чекали. Долгов, зв’язаний портьєрами, стогнав усередині. Ми не хотіли дихати його страхом.

Над лісом займався світанок. Небо на сході світлішало. Туман піднімався від річки.

— Знаєш, Семеничу, — сказав Кльонов, закурюючи, — Грім знав.

— Що знав?