Фермер купив старого пса з жалю, не підозрюючи, що той приведе його до дивної знахідки в лісі

Storium · Читать на русском:

— Що не повернеться. Собаки відчувають смерть. Перед тим як ми ввійшли в розпадок, він прощався. Лизав руки довго, ніби запам’ятовував.

Я мовчав. Перед очима стояв пес, що копав землю під виворотнем. Пес, якого я купив із жалю, а він заплатив своїм життям за чужу свободу.

— Він був кращий за нас, — сказав я. — Чесніший.

— Собаки завжди кращі, — кивнув Кльонов. — Вони не вміють брехати. І зраджувати не вміють. Це ми навчилися.

Удалині почулися сирени.

— Їдуть, — сказав я.

Кльонов підвівся, скривившись.

— Ну що, Степане Єгоровичу, готовий стати героєм новин?

— Та хай ідуть лісом, — буркнув він. — Я хочу тільки виспатися. Вперше за сім років без снів.

Минуло пів року.

Осінь видалася теплою, золотою. Листя беріз горіло на сонці, ніби хтось розсипав по гілках монети. Я стояв біля могили Грома. Тепер там був не простий дерев’яний хрест. Ми з Кльоновим скинулися й поставили гранітну плиту. На ній вирізьбили морду пса — насторожені вуха, розумні очі — і напис:

Грім. Промінчик. Вірному другові й рятівникові. Він повернув матері сина.

Біля дороги зупинилася машина. З неї вийшла жінка у світлому пальті. За нею — хлопець.

Ілля змінився. Витягнувся, набрав вагу, волосся акуратно підстрижене, на ньому були джинси й тепла куртка. У руках він тримав букет червоних квітів.

Він підійшов до мене.

— Добрий день, дядьку Якове.

Голос у нього зміцнів. В очах майже зник той затравлений блиск. Майже. Я знав, що вночі він іноді ще кричить.

— Добрий день, Ілле.

Я потис йому руку, як дорослому.

Він підійшов до пам’ятника, поклав квіти й довго стояв мовчки, гладячи гранітну морду.

— Я пам’ятаю, — прошепотів він. — Я ніколи не забуду тебе, Промінчику.

До нас підійшов Кльонов. Він виглядав міцнішим, кинув пити, влаштувався працювати в лісову охорону й знову став схожий на себе.

— Ну що, бійцю, як навчання?