Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути
У четвер о 17:45 Олеся відправила Савчуку файл на п’ятдесят дві сторінки: модель, припущення, три сценарії, стрес-тест і чотири сторінки висновків. Головний висновок не був зручним ні для жодної зі сторін. У базовому сценарії проєкт виходив на окупність до шостого року з внутрішньою дохідністю 14,2%. У песимістичному показник падав до 7,8%, нижче вартості капіталу холдингу. У стрес-сценарії проєкт ставав збитковим. Ключові ризики — ставка фінансування й темп продажів у перші два роки. Рішення залежало не від красивої дохідності на папері, а від готовності прийняти ці ризики після фіксації умов.
Вона не написала «входити» і не написала «відмовитися». Вона написала, за яких умов кожна з цих відповідей перестане бути ворожінням.
У п’ятницю Савчук викликав її на дев’яту. Цього разу він стояв біля столу, не біля вікна. Перед ним лежав роздрук аналізу, поля були списані олівцем.
— Сідайте, — сказав він.
Уперше він запропонував це сам.
Вона сіла.
— Сторінка тридцять перша. Ставка дисконтування. Ви взяли 11,3. Чому?
— Середньозважена вартість капіталу холдингу за три останні звітні періоди плюс премія за ризик проєкту.
— Рахували самі?
— Так. Публічна звітність і внутрішня база.
— Шульга брав рівно дванадцять.
— Він, імовірно, округлив. Або використав стару структуру боргу. В останньому періоді вона змінилася.
Савчук дивився на неї. Потім перегорнув звіт до висновків.
— Ви свідомо не дали прямої рекомендації.
— Дала. Я рекомендую ухвалювати рішення лише після фіксації умов фінансування. Поки ставка не закрита, будь-яка формула «входити» чи «не входити» створює видимість визначеності.
— На раді хочуть конкретну відповідь.
— Рада має розуміти, що конкретність без закритої ставки — це ілюзія. Я можу написати слово «входити», але це буде не аналіз.
Савчук відклав папери.
— Гнатюк буде невдоволений.
— Імовірно.
— І Марчук теж.
— Найімовірніше.
Він узяв олівець і один раз постукав по столу. Не ритмічно. Олеся вже розуміла: це був не нервовий жест, а спосіб зрушити думку.
— Ви усвідомлюєте, що через таку позицію вас можуть зняти з проєкту?
— Так.
— І вас це влаштовує?
— Якщо мене приберуть за чесну модель, наступний аналітик напише те, що від нього хочуть почути. Тоді холдинг увійде в проєкт або відмовиться від нього не тому, що розуміє ризик, а тому, що хтось переміг у суперечці. Це буде вже ваш вибір, не мій.
Тиша за склом кабінету була майже щільною. Савчук мовчав так довго, що звичайна людина поспішила б пом’якшити сказане. Олеся не стала.
— Раїса підготує версію для ради, — сказав він нарешті. — Формат узгодите з нею до понеділка.
— Добре.
— Висновки залишити без змін.
— Добре.
Вона підвелася.
— Кравець.
Олеся зупинилася біля дверей. За ці тижні вона вже звикла: він вимовляв її прізвище завжди в останню мить, коли розмова начебто вже закінчилася.
— Шульга пішов через цей проєкт, — сказав Савчук. — Написав рекомендацію не входити, бо так було безпечніше. За тиждень Гнатюк домігся його звільнення.
Вона дивилася на нього спокійно.
— Я знаю.
— Звідки?
— Прочитала його записку й знайшла його профіль у діловій мережі. Зараз він аналітик другого рівня в регіональному банку. Після п’яти років тут.
Савчук не відразу відповів.
— Ви вирішили, що я хочу вас налякати?
— Ні. Ви хочете, щоб я розуміла, куди ввійшла.
— І?
— Я ввійшла туди в понеділок, коли отримала завдання й не відмовилася.
Вона відчинила двері й вийшла. У коридорі біля ліфта коротко й майже непомітно видихнула. Не тому, що злякалася. Просто весь цей час тримала дихання десь глибоко всередині й дозволила йому вийти лише тепер…
