Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути

Рада директорів відбулася у вівторок. Олесю туди не запросили, і вона не чекала запрошення. Результат вона дізналася від Інни, яка розносила протоколи й затрималася біля її столу на секунду довше, ніж зазвичай.

— Рішення відклали, — сказала Інна тихо. — До закриття ставки фінансування. Гнатюк злий. Марчук задоволений. Савчук майже всю нараду мовчав.

— Дякую.

Олеся знову повернулася до екрана, але Інна не пішла.

— Ти не боїшся?

— Чого саме?

— Гнатюка. Він такого не забуває.

— Я написала чесний аналіз. Якщо це стає приводом для конфлікту, конфлікт не зі мною. Він із цифрами.

Інна подивилася на неї так, як дивляться на людину, яка наче й розумна, але чомусь не розуміє елементарного устрою світу. Потім забрала папери й відійшла…

Того ж дня, рівно о шістнадцятій годині, надійшло нове завдання від Савчука. Цього разу лист був довший: портфельний огляд закордонних активів. П’ять компаній, три юрисдикції. Консолідована оцінка ризиків по кожній позиції, порівняння з бенчмарком. Звітність частково іноземною мовою й у міжнародному діловому форматі. Строк — наступний понеділок, дев’ята ранку.

Олеся перечитала листа двічі. П’ять компаній, три юрисдикції, документи кількома мовами, шість днів, включно з вихідними. Аналітик із профільним досвідом узяв би щонайменше два тижні.

Вона відкрила архів. Три компанії зі східного ринку, одна з острівної фінансової зони, одна з південної торговельної юрисдикції. Майже три сотні сторінок, приблизно третина — з ієрогліфічною звітністю й складними примітками.

Денис проходив повз і скосив погляд на її екран.

— Закордонний портфель?

— Так.

— До понеділка?

— Так.

Він зупинився.

— Цим Верещак займався. Три тижні просидів, здав половину, Савчук розвернув.

— Де він тепер?

— У дальній філії, в регіональному відділі.

Олеся кивнула й відкрила перший файл.

— Ти хоч мову розумієш?

— На базовому рівні. Фінансову термінологію читаю.

Денис хотів щось додати, але передумав.

Середу й четвер Олеся йшла після восьмої вечора. Охоронець на вході вже впізнавав її й не питав перепустки, лише кивав. У відділі вона залишалася останньою з аналітиків. Кавомашина надвечір шуміла гучніше, ніж зазвичай, скляні переговорні відбивали порожні столи, а рядки у звітності поступово складалися в структуру ризиків. Іноді вона відкидалася на спинку крісла й кілька секунд дивилася не в монітор, а в темне скло навпроти, де замість відділу відбивалося її власне обличчя. Потім поверталася до приміток: саме там найчастіше ховалося те, заради чого варто було читати весь документ.

У п’ятницю вранці Олеся виявила на столі аркуш паперу. Не лист внутрішньою поштою, не записку на бланку. Просто роздрукований рядок без підпису:

«Не варто надто старатися. Тут цього не цінують».

Вона прочитала, відкрила шухляду столу, поклала аркуш усередину й увімкнула ноутбук. Аркуш не налякав її, але зробив простір відділу трохи тіснішим, ніби за порожніми столами з’явилися невидимі спостерігачі. Олеся не стала шукати автора. У цій фразі не було інформації, лише спроба змінити її темп, змусити озиратися перед кожним кроком…