Головний лікар не бачив у ній нічого особливого, але невдовзі зрозумів, як сильно помилявся

За дві доби її перевели з реанімації. На третій день вона попросила телефон і відразу почала комусь писати. Я завжди вважала це доброю ознакою: якщо пацієнтові потрібні повідомлення, значить, у ньому знову прокидається життя.

Я заходила до неї щодня. Слухала дихання, дивилася шви, відповідала на запитання. Вона питала спокійно й по суті: коли можна буде глибоко вдихнути, коли біль стане меншим, коли можна літати. На останнє я сказала: не раніше ніж за кілька місяців. Вона кивнула так, ніби вже внесла це в плани.

На п’ятий день вона раптом спитала:

— Олено Андріївно, тато розповів, де вас знайшов. Що ви працювали медсестрою в маленькій лікарні.

— Так.

— Чому?

Я подивилася на неї.

У її погляді не було жалю. Лише цікавість.

— Втомилася.

— Від чого?

— Від боротьби. Від людей, які заважають працювати. Від міста, яке перестало бути домом.

— І поїхати допомогло?

Я подумала.

— Так. Мені треба було зупинитися. Побути в тиші. Згадати, хто я без посади, без чужих очікувань, без усього цього болю.

— Згадали?

— Згадала.

Аліна помовчала.

— Я розумію. Після аварії я теж довго не знала, хто я тепер. Коли довго болить, починає здаватися, що біль — це і є ти.

— Не він.

— Тепер знаю, — сказала вона тихо.

Рогачов подзвонив через три тижні після мого звільнення.

Номер був незнайомий. Я відповіла й почула його голос — тихіший, ніж зазвичай.

— Олено Андріївно, добрий день. Хотів дізнатися, як ви.

— Працюю. Все нормально.

— Чув.

Пауза.

— У нас перевірка була. Знайшли дещо по лікарні. Не критично. Виправляємо.

— Добре, що знайшли.

— Так.

Він помовчав.

— Я хотів сказати… та розмова в коридорі. Про качки. Це було несправедливо.

Я мовчала.

— Пізно, розумію. Але все ж…