Хірург підвіз жінку з немовлям дорогою до лікарні, не підозрюючи, що її слова змінять хід операції

У передопераційну Назар зайшов о пів на одинадцяту. Олег уже лежав на каталці в лікарняній сорочці й, судячи з усього, намагався не показувати хвилювання звичною грубуватою бравадою. Марина стояла поруч, тримала його за руку й усміхалася так напружено, що усмішка здавалася приклеєною.

— Докторе! — голосно сказав Олег, помітивши Назара. — Сподіваюся, ви сьогодні виспалися? Не хочеться, щоб мене різав чоловік, у якого руки тремтять від кави.

Він сам засміявся, але в сміхові не було веселощів. Марина ледь помітно стисла його пальці.

— Руки в мене в порядку, Олеже Андрійовичу, — спокійно відповів Назар. — Операція планова. Зробимо все акуратно.

Він перевів погляд на Марину. Зблизька її врода здавалася майже суворою: чіткі вилиці, темні вії, дорогий костюм без жодної зайвої деталі. Та очі видавали її повністю — в них стояла не просто тривога, а якась накопичена, давня печаль.

— Вам теж краще постаратися не накручувати себе, — м’яко сказав Назар. — Ми поруч, усе під контролем.

— Я розумію. — Марина кивнула, і на віях блиснула волога. — Я вам довіряю.

У цю мить двері відчинилися, і в передопераційну зайшов чоловік років сорока: кремезний, голомозий, у дорогому темному костюмі. Тримався трохи різкіше, ніж вимагала обстановка, ніби наперед був готовий до суперечки.

— Олеже, як ти? — спитав він, підходячи до каталки.

— Нормально, Тарасе. Не влаштовуй похоронів завчасно, — роздратовано відказав Олег. — Доктор каже, дурниця. За кілька днів буду вдома.

Назар глянув на того, хто зайшов.

— Ви брат?

— Тарас Гордієнко. Так. Хотів би побути поруч до самої операції.

— До певного моменту — можна. В операційну й стерильну зону родичів не пускають.

Тарас хотів заперечити, але Олег махнув рукою.

— Іди вже, не сперечайся. Дам собі раду.

Брат коротко кивнув. Перед тим як вийти, його погляд ковзнув по Марині — надто швидко, надто важко. Назар відзначив це майже автоматично. Між ними трьома щось було: недомовленість, стара образа, напруга, що не мала стосунку до жовчного міхура.

За десять хвилин каталку повезли далі. Назар пройшов у кімнату підготовки, ретельно вимив руки, одягнув стерильний халат, рукавички, маску. Ярина, Дарина й Леся готували інструменти. Анестезіолог Григорій Павлович уже зайняв місце біля узголів’я операційного столу й перевіряв апаратуру. Усе йшло за звичним, відпрацьованим порядком. Саме така ритмічна передбачуваність завжди заспокоювала Назара.

Олег лежав на столі, уже сонний після премедикації. Повіки важко опускалися, обличчя розм’якло, і без звичної усмішки він здавався старшим.

— Усе готово, — доповіла Ярина.

Назар ковзнув поглядом по столу з інструментами — і раптом ніби спіткнувся об учорашню фразу. «Перед наркозом. При всіх». Він завмер на секунду, досить довгу, щоб Григорій Павлович підвів очі.

— Назаре Андрійовичу?

— Давайте ще раз звіримо дані пацієнта перед введенням наркозу, — сказав Назар.

Анестезіолог трохи насупився.

— Ми перевіряли зранку. І медсестри перевіряли.

— Перевіримо ще раз. Формальність, але я хочу бачити папери тут. Ярино, принесіть картку Гордієнка й останні лабораторні листи.

Ярина здивувалася, але сперечатися не стала. За хвилину тека лежала в Назара в руках. Він відкрив її просто в операційній.

— Олег Андрійович Гордієнко, сорок п’ять років, група крові — друга позитивна, — уголос прочитав він.

— Збігається, — сказав Григорій Павлович.

Назар перегорнув сторінку. Загальний аналіз, біохімія, коагулограма — рівні показники. Він уже хотів закрити теку, коли помітив унизу аркуша дрібну позначку лаборанта: «Повторний забір від 22 жовтня. Див. вкладення».

Пальці в нього похололи.

— Ярино, де вкладення до повторного аналізу?

— Якого повторного? — Вона розгублено нахилилася до теки. — В основній картці більше нічого немає.

— Тут позначка. Підніміть лабораторну теку по Гордієнку. Усі листи. Негайно.

У його голосі прозвучало стільки жорсткості, що Ярина зблідла й майже вибігла. В операційній повисла в’язка пауза…

Григорій Павлович глянув на годинник.

— Ми починаємо вибиватися з графіка.

— Графік зачекає, — відповів Назар, не відриваючи очей від теки.

Дві хвилини розтяглися, мов довгий коридор. Дарина й Леся мовчали. Олег сонно дихав на столі, не розуміючи, що довкола нього змінюється повітря. Нарешті Ярина повернулася з тонким аркушем у руці.

— Знайшла в архівній теці. Учора ввечері був терміновий забір крові. Замовлення оформлене від імені самого пацієнта. Результати прийшли тільки зранку, їх не підшили до основної картки.

Назар узяв аркуш. Прочитав перший рядок. Потім другий. Усередині все обірвалося так різко, ніби під ногами зникла підлога…