Хлопчик тихо прочинив двері й ступив до квартири. Не було звичного: «Мамо, я вдома!». Жінка відразу помітила щось дивне

— Не знаю. Ходімо. Уже сутеніє.

Єгор знову нахилився до люка.

— Хороший… іди сюди. Я не скривджу. Я хочу допомогти, чуєш?

Собака не ворухнувся. Тільки дихання його стало помітнішим — коротке, важке, ніби кожен вдих давався з зусиллям. Єгор дістав телефон, увімкнув ліхтарик і спрямував промінь униз. Світло здригнулося в його руці, ковзнуло по мокрому металу, по сміттю, по шерсті.

І тоді він побачив рани.

На боці темніли сліди укусів. Шерсть була збита клаптями, місцями злиплася. На задній лапі зяяла глибока рана. Кров уже потемніла, але все виглядало жахливо: бруд, холод, нерухоме тіло, очі, в яких було більше страху, ніж злості.

Після цього піти стало неможливо.

Єгор підводився, знову нахилявся, намагався кликати собаку лагідним голосом, але той не підпускав. Він не кидався, не гавкав, тільки гарчав, коли рука хлопчика опинялася надто близько. І це гарчання, як не дивно, не лякало Єгора так сильно, як мало б. Він чув у ньому не загрозу, а прохання не завдавати ще більшого болю.

Майже пів години він стояв біля люка. Сніг під черевиками став твердим від його кроків туди-сюди. Приятель спочатку чекав, потім почав нервувати.

— Єгоре, ну все. Ходімо. Я їсти хочу. Та й удома сваритимуть.

— Зачекай ще трішки. Зараз хтось із дорослих пройде.

Перехожі справді з’являлися. Єгор кидався до них, пояснював, показував на люк, просив допомогти. Він говорив збивчиво, швидко, іноді повторював одне й те саме: «Там собака», «Він поранений», «Йому холодно», «Треба витягти». Хтось навіть зупинявся на секунду, зазирав униз і тут же відступав.

— Не лізь, хлопче, вкусить.

— Подзвони кудись.

— Мені ніколи.

— Це не наша справа.

Один чоловік подивився на Єгора так, ніби той просив у нього щось цілком безглузде.

— Захотів би — вибрався б сам. Іди додому. Нічого біля смітника стовбичити.

Ці слова вдарили сильніше, ніж мороз. Єгор не знайшовся, що відповісти. Він просто дивився чоловікові вслід і не розумів, як можна сказати таке про живу істоту, яка ледь дихає внизу.

Приятель невдовзі пішов. Він пробурмотів, що його чекають, і швидко зашкутильгав геть, раз у раз озираючись. Єгор залишився сам. Навколо дедалі більше темнішало, рідкі перехожі ставали силуетами, а з люка долинали слабкі звуки: то шерех, то важкий зітх, то тихе скавчання…