Хлопчик тихо прочинив двері й ступив до квартири. Не було звичного: «Мамо, я вдома!». Жінка відразу помітила щось дивне

Коли почало сутеніти, приятель запропонував іти додому короткою дорогою. Вузька стежка пролягала повз старий будинок. Там завжди було трохи моторошно: стіни здавалися похмурими, вікна внизу темніли, біля сміттєвого люка часто валялися пакети, а сніг біля під’їзду був сірим і втоптаним. Зазвичай Єгор просто пришвидшував крок, щоб швидше пройти це місце. Але того вечора він чомусь зупинився.

Він не відразу зрозумів, що змусило його озирнутися. Може, тихий звук із темряви. Може, якийсь рух. Може, просто дивне відчуття, ніби на нього дивляться.

У чорному отворі на мить блиснули очі.

— Дивись, — сказав Єгор приятелеві. — Там хтось є.

— Кішка, мабуть, — байдуже відповів той. — Ходімо.

Але Єгор уже підходив ближче. Він нахилився, примружився, намагаючись розгледіти, що ховається внизу. Темрява була густа, майже непрозора. Звідти тхнуло сирістю, сміттям і холодним металом. Коли очі трохи звикли, хлопчик розрізнив не котячу морду, а собачу.

— Це пес, — видихнув він.

Собака лежав низько, майже розпластавшись. Він не піднімав голови, тільки стежив за ним очима.

— Тримай мене за ноги, — швидко сказав Єгор. — Я спробую дотягнутися.

Він ліг просто на сніг, не думаючи про те, що куртка промокне і мати сваритиме. Обережно простягнув руки вниз. У цю мить із темряви долинуло гарчання. Неголосне, глухе, але таке напружене, що Єгор відсмикнувся.

— Ну от, бачиш? — приятель позадкував. — Він кусатиметься. Ходімо звідси. Може, він просто спить.

— Хіба так сплять?