Хлопчик тихо прочинив двері й ступив до квартири. Не було звичного: «Мамо, я вдома!». Жінка відразу помітила щось дивне

Коли він нарешті пішов додому, ноги в нього ніби налилися каменем. Він ішов і весь час озирався, наче собака міг раптом підвестися й піти за ним. Але темний отвір залишався позаду, нерухомий і страшний. Єгор почувався зрадником, хоча розумів: він дитина, самотужки нічого не зробить.

Ніч минула важко. Він лежав у ліжку з розплющеними очима й дивився в темряву кімнати. У квартирі було тепло, за стіною тихо ходила мати, потім усе стихло. Але Єгор не міг заснути. Варто було йому заплющити очі, як знову з’являвся люк. Йому ввижалося, що пес лежить там, чує кроки нагорі й усе чекає, що хтось повернеться. Іноді хлопчик провалювався в короткий сон, але майже відразу прокидався з неприємним відчуттям, ніби запізнився.

Уранці він підвівся раніше за будильник. У кімнаті було ще напівтемно. Він швидко натягнув одяг, намагаючись не шуміти, але Лариса вже не спала. Вона стояла в передпокої, збираючись на роботу, і з її обличчя було видно: вона теж думала про цього собаку, хоч і намагалася не показувати.

— Мам, я піду подивлюся, — сказав Єгор відразу. — Треба дізнатися, що з ним.

Лариса втомлено провела рукою по волоссю.

— Єгоре, можливо, його там уже немає. Може, він уночі вибрався. Або хтось таки допоміг.

— Я все одно мушу перевірити.

Вона хотіла заперечити, нагадати про школу, про сніданок, про холод. Але побачила його очі й не стала. У цих очах уже не було прохання — там була рішучість, надто доросла для його віку.

— Тільки не лізь усередину сам. Чуєш? Просто подивися і відразу подзвони мені.

— Добре.

Він вибіг із квартири майже бігцем. Надворі ранок був сірий і вологий. Сніг за ніч укрився тонкою кіркою, повітря щипало горло. Єгор ішов швидко, а потім зірвався на біг. Що ближчим ставав старий будинок, то сильніше калатало серце.

Біля люка він сповільнився. Йому раптом стало страшно зазирнути. Страшно побачити порожнечу — і не знати, що сталося з собакою. Ще страшніше — побачити його зовсім нерухомим.

Він нахилився.

Пес був там само.

Він лежав, згорнувшись клубком, ніби намагався зберегти рештки тепла. Морда майже не рухалася. Тільки слабке, рідке дихання показувало, що життя ще не пішло. Єгор відчув, як по спині пробіг холод, не від морозу — від жаху.

Він дістав телефон тремтячими пальцями. Ледве мати відповіла, він заговорив:

— Мам, він не пішов. Він усе ще там. Він майже не рухається. Він ледь дихає. Мам, будь ласка, ми не можемо чекати.

Цього разу Лариса не стала казати, що все минеться само собою.

— Я зрозуміла. Я шукатиму допомогу. Тільки пообіцяй, що не полізеш туди.

— Обіцяю…