Хлопчик узяв стару куртку для змерзлої мами, не підозрюючи, що в кишені сховано щось важливе

— Марина Павлівна Кравчук. Вона працює в сьомій школі. Викладає російську мову й літературу.

Чоловік ледь помітно здригнувся. Назар помітив це, хоча не зрозумів причини.

— У сьомій школі, значить, — повільно повторив він. — Марина Кравчук…

Він наче пробував ім’я на смак, витягуючи його зі старої пам’яті. Потім випростався.

— Передай їй вітання від Богдана Мироновича Левченка.

Сказавши це, він розвернувся й пішов до машини. Водій поспішно відчинив перед ним дверцята. За кілька секунд автомобіль від’їхав, залишивши по собі сліди на снігу й слабкий запах вихлопу.

Назар стояв біля торгового центру, притискаючи куртку до себе обома руками. Ім’я Богдан Левченко нічого йому не говорило, але в інтонації чоловіка було щось дивне. Не просто прохання передати привіт. Радше перевірка, спогад, обережний дотик до чогось давнього.

«Мама зрадіє», — подумав Назар.

Із цією думкою він раптом зрозумів, що ледь не забув про аптеку. Довелося розвертатися й іти назад морозною вулицею. В аптеці знайома продавчиня, тітка Валя, побачивши його, похитала головою.

— Знову мама кашляє?

— Так, — зізнався Назар. — Тільки ті ліки, які вона завжди бере.

Тітка Валя дістала пляшечку, подивилася на хлопчика, потім на його старий рюкзак, з якого стирчав край шкіряної куртки, але питати не стала. Лише пробила ціну трохи нижчу, ніж було написано на коробці.

— Передай Марині Павлівні, щоб до лікаря сходила. Не можна так запускати.

— Передам, — пообіцяв Назар, хоча знав: мама знову скаже, що ніколи.

Додому він майже біг. У старому будинку, зведеному багато років тому, ліфт скрипів так, ніби кожен підйом був для нього останнім. На стінах під’їзду облупилася фарба, пахло сирістю, котами й чиєюсь смаженою картоплею. Але Назар любив цей дім. Тут усе було знайоме: щербинка на поручнях, тріщина біля поштових скриньок, килимок біля дверей сусідки Дарії Семенівни, яка завжди знала, хто коли прийшов і пішов.

У квартирі було тихо. Мама мала повернутися тільки ввечері: після уроків у неї були збори. Назар роззувся, акуратно повісив шарф, поставив ліки на кухонний стіл і розігрів суп, залишений уранці. Їв він швидко, весь час поглядаючи на рюкзак.

Потім зробив уроки. Принаймні спробував. Рядки в підручнику розпливалися, бо думки поверталися до куртки. Нарешті він не витримав, дістав її й розклав на дивані під світлом старої настільної лампи із зеленим абажуром.

Куртка виявилася ще кращою, ніж здалося йому на вулиці. Щільна шкіра, міцна блискавка, підкладка без дірок. На рукаві справді була невелика потертість, але така дрібниця не мала значення. Марина Павлівна напевно зможе привести річ до ладу. Або, може, просто вдягне поверх светра. У такій куртці вона точно не тремтітиме на зупинці.

Назар обережно провів долонею по шкірі. Річ була чужа, дорога, незвична. Йому навіть стало трохи страшно: раптом мама розсердиться? Скаже, що не можна було просити? Що треба повернути? Але потім він згадав, як вона кашляла вранці, і страх відступив.

Перш ніж повісити куртку на плічка, Назар вирішив перевірити кишені. Мама завжди так робила перед пранням або ремонтом: хтозна, що могли забути всередині.

У правій боковій кишені знайшовся зім’ятий чек із магазину техніки, кілька монет, візитка ресторану й порожня обгортка від жуйки. Назар склав усе на стіл. Монети вирішив потім покласти поруч із маминим гаманцем. Чек і обгортку — викинути. Візитку, можливо, теж.

Потім він сунув руку у внутрішню ліву кишеню й одразу намацав щось щільне, прямокутне.

Пальці завмерли.

Спершу Назар подумав, що це блокнот. Або документи. Він обережно витяг знахідку й побачив коричневий конверт, заклеєний прозорою стрічкою. Конверт був важкий. Не такий, яким буває лист. Усередині явно лежало щось об’ємне.

На лицьовому боці синім чорнилом було написано кілька слів:

«На операцію для Тимофія. Терміново».

У Назара пересохло в роті.

Він сів на край дивана, тримаючи конверт на колінах. Слова чомусь налякали сильніше за саму знахідку. Операція. Терміново. Отже, комусь погано. Отже, це не просто забута річ.

Він обережно підчепив край стрічки нігтем. Стрічка відклеювалася погано, з тихим сухим тріском. Назар зазирнув усередину — і на мить перестав дихати.

Гроші.

Багато грошей.

Усередині лежали щільні пачки великих купюр, перетягнуті банківськими стрічками. Таких грошей Назар ніколи не бачив навіть у руках дорослих. Він незграбно нахилив конверт, і кілька пачок вислизнули на підлогу. Новенькі купюри лягли на старий килим чужою, неправдоподібною плямою.

Хлопчик застиг.

У кімнаті стало дуже тихо. З вулиці долинав приглушений шум машин, у батареї булькала вода, десь у сусідів скрипнули двері. А Назар сидів над розкритим конвертом і дивився на суму, яка могла б змінити їхнє з мамою життя.

Він тремтячими руками зібрав пачки, що випали. Спробував порахувати. Збився. Перерахував знову. Виходило близько трьох мільйонів. Може, трохи більше або менше, але точно величезна сума. За такі гроші можна було купити квартиру кращу за їхню стару двокімнатну. Можна було лікувати маму в найкращих лікарів. Можна було купити їй шубу, нове взуття, нормальний холодильник, комп’ютер, усе те, про що вона навіть уголос не мріяла.

Думка майнула — і відразу стала соромною.

Назар підняв очі на фотографію батька. Портрет висів навпроти дивана. Роман Кравчук дивився строго, спокійно, ніби все бачив.

«Чужого брати не можна», — почув Назар його голос так ясно, наче батько стояв поруч. — «За жодних обставин. Навіть якщо ніхто не дізнається. Ти сам знатимеш».

Хлопчик швидко склав пачки назад у конверт. Серце стукало так гучно, що він майже не почув, як у замку повернувся ключ.

Двері відчинилися.

— Назаре? — пролунав утомлений мамин голос. — Ти вдома?