Хлопчик узяв стару куртку для змерзлої мами, не підозрюючи, що в кишені сховано щось важливе

Він схопився, притиснув конверт до грудей і вибіг у передпокій.

Марина Павлівна стояла біля дверей, знімаючи шарф. Обличчя в неї було бліде, на вилицях горів хворобливий рум’янець. Вона усміхнулася синові, але тут же відвернулася й закашлялася, прикривши рот долонею.

— Мамо, — сказав Назар надто голосно. — Мені треба тобі дещо показати.

Вона насторожилася.

— Що сталося?

— Тільки не сварись одразу. Я все поясню.

Марина Павлівна повільно зняла куртку, повісила її на гачок і пройшла на кухню. Назар поставив перед нею ліки, потім приніс шкіряну куртку й конверт. Говорив він збивчасто: про чорну машину, про чоловіка біля торгового центру, про куртку, яку той хотів викинути, про своє прохання, про ім’я, яке незнайомець велів передати. Потім простягнув конверт.

— Це було у внутрішній кишені. Там гроші. Дуже багато. І написано, що на операцію.

Марина Павлівна взяла конверт обережно, ніби він міг обпекти. Зазирнула всередину й зблідла ще сильніше.

— Господи… — прошепотіла вона. — Назаре, скільки тут?

— Приблизно три мільйони. Я рахував. Може, трохи помилився.

Мама опустилася на стілець. Кілька секунд вона просто дивилася на конверт, не кажучи ні слова. Потім повільно поклала його на стіл, ніби боялася тримати далі.

— Ти сказав, чоловік назвався?

— Богдан Миронович Левченко. Сказав передати тобі вітання.

На обличчі Марини Павлівни відбилося таке вираження, що Назар одразу зрозумів: ім’я їй знайоме. Вона не здивувалася так, як дивуються чужому прізвищу. Вона ніби почула голос з іншого життя.

— Ти його знаєш? — обережно спитав він.

Мама відвернулася до вікна. За склом уже темніло, двір засипало снігом, ліхтар освітлював косі пластівці.

— Знала колись, — сказала вона тихо. — Дуже давно. Ми вчилися разом.

— У школі?

— Так. У нашій сьомій. Він тоді був зовсім іншим.

У її голосі було стільки смутку, що Назар не став розпитувати. Хоча запитань одразу побільшало. Яким був цей важливий чоловік раніше? Чому мама так зблідла? Чому він пам’ятав її ім’я через стільки років?

— Що ми будемо робити? — спитав хлопчик.

Марина Павлівна подивилася на нього вже інакше — твердо, зібрано.

— Повернемо. Звісно, повернемо. Ці гроші не наші. І якщо вони призначені для операції, значить, комусь вони потрібні просто зараз.

Назар кивнув. Йому стало легше, бо мама сказала саме те, що він сам відчував.

— А як ми його знайдемо?

— Якщо Богдан Левченко став тією людиною, якою ти його описав, знайти буде неважко.

Вона ввімкнула старенький ноутбук. Той довго гудів, блимав екраном, завантажувався з таким зусиллям, ніби теж утомився від життя. За кілька хвилин Марина Павлівна знайшла потрібну інформацію. Богдан Миронович Левченко виявився власником великої будівельної компанії «Граніт-Проект». Саме його фірма збудувала новий торговий центр і тепер зводила житловий комплекс на околиці.

— Завтра вранці поїдемо до нього в офіс, — вирішила мама. — Я попереджу школу, що затримаюся.

— Ти ж хворієш.

— Це найменше може чекати, — сказала вона, знову глянувши на конверт. — Ліки прийму. А гроші треба повернути.

Увечері Назар довго не міг заснути. Він лежав у своїй кімнаті, слухав, як мама розмовляє на кухні телефоном. Голос у неї був приглушений, схвильований.

— Так, той самий… Ні, я не помилилася… Уявляєш, стільки років минуло… Так, гроші величезні… Звичайно, повернемо…

Напевно, вона дзвонила шкільній подрузі. Назар вловив окремі слова, але загальний зміст був ясний: Богдан Левченко справді був людиною з маминого минулого. Не просто однокласником, а кимось, чиє ім’я залишило слід.

Ця думка крутилася в нього в голові аж до самого сну. Разом з іншою: де зараз той Тимофій, якому потрібні гроші на операцію? Чи знає він, що величезна сума ледь не опинилася викинутою разом із курткою? І що було б, якби Назар не попросив цю куртку для мами?

Ранок почався тривожно. Марина Павлівна прокинулася з температурою. Лоб у неї був гарячий, голос осів ще сильніше, кашель став глухим. Назар спробував умовити її лишитися вдома, але мама тільки похитала головою.

— Ні. Спочатку повернемо гроші. Потім я ляжу й лікуватимуся, обіцяю.

Вона випила жарознижувальне, подзвонила до школи й попередила, що прийде пізніше. Куртку вони склали в пакет, а конверт Марина Павлівна сховала у внутрішню кишеню пальта, застебнувши його на всі ґудзики. Назар усе одно бачив, як вона час від часу притискає руку до грудей, перевіряючи, чи конверт на місці.

Офіс компанії розташовувався в новому бізнес-центрі в центрі міста. Скляна будівля з блискучими дверима, охороною й високими стелями здавалася Назарові майже палацом. Усередині пахло кавою, дорогими меблями й чимось холодним, діловим. Люди в костюмах проходили повз, розмовляли телефоном, не дивлячись на всі боки. Назар почувався ніяково у своїй старій куртці й підклеєних черевиках, але намагався не показувати.

— Нам потрібно до Богдана Мироновича Левченка, — сказала мама охоронцеві. — З термінового особистого питання.

Охоронець уважно подивився на них.

— У вас призначено?