Хлопчика залишили в лікарні одразу після народження, але роки потому його доля здивувала тих, хто від нього відмовився

— Мені ця дівиця у квартирі не потрібна, — роздратовано промовив він. — Вирішив із нею жити — живи окремо, знімайте що хочете. Твоя мати вже втомилася за нею прибирати. То тарілки залишить, то речі біля машинки складе, наче хтось зобов’язаний прати й прасувати за неї. Ти сам сказав, що вона приїхала на тиждень, а вже десятий день пішов.

Дарина завмерла за дверима. Їй стало так принизливо й боляче, що вона не стала нічого пояснювати. Мовчки повернулася в кімнату, дістала сумку й почала складати речі.

— Дашо, будь ласка, не їдь, — Роман схопив її за руку, коли зрозумів, що відбувається. — Ми винаймемо житло. Нехай маленьке, нехай не одразу нормальне, але своє. Я не хочу тебе втрачати. Я люблю тебе, чуєш?

Це зізнання прозвучало вперше. Дарина довго дивилася на нього, стримуючи сльози, і все-таки залишилася. Грошей на простору квартиру в них не було, тому вони винайняли крихітну кімнату-студію, де кожна зайва річ одразу заважала дихати.

Дарина швидко почала шукати роботу й влаштувалася помічницею менеджера. Їй пообіцяли, що за старання вона зможе піднятися вище й отримувати гідну зарплату. Вона вхопилася за цю можливість, приходила раніше за інших, затримувалася допізна, вникала в кожну дрібницю. Роман теж багато працював, і обоє вірили: треба трохи потерпіти, а потім усе налагодиться.

Про весілля вони майже не говорили. Їм здавалося, що зараз важливіше стати на ноги, накопичити грошей, вибратися з тісноти. У мріях у них уже був затишний дім, діти, спокійні вечори без чужих докорів і тісних стін. Але новина про вагітність увірвалася в цю крихку впевненість надто різко.

— Ромо, я вагітна, — сказала Дарина, ледве втримуючи голос…