Історія про те, чому інколи дітям доводиться ставати батьками для своїх матерів

— Я не можу, тату. Мама зараз живе дуже добре. У неї є робота, гроші, її поважають і цінують. Ти думаєш, вона захоче повернутися в минуле?

— Ти?! Ти смієш так зі мною розмовляти?!

— Я кажу правду, тату. Я ж тобі казав: якщо ти не змінишся, з тобою ніхто не зможе жити. Мама все життя терпіла, тепер вона нарешті живе для себе. Не мрій, що вона повернеться в це пекло.

Степан кинув слухавку. Його руки тремтіли, очі палали. Уперше він відчув справжнє каяття. Він упустив голову на стіл. У темряві кімнати самотність була не просто почуттям. Вона була покаранням. І він, той, хто все життя вимагав підкорення, тепер жадав почути: «Іди вечеряти, Степо». У порожній хаті він дістав зі старого альбому вицвілу фотографію — їхній весільний знімок, зроблений 30 років тому. Ніна на ньому була молодою, кругловидою, з блискучими чорними очима. Тепер вона має бути зовсім іншою. Напевно, усміхається десь там, у великому місті, де її люблять і цінують, де вона живе як людина. Він уткнувся обличчям у долоні й прошепотів:

— Повернися…

Але у відповідь йому було лише виття вітру за вікном.

Наступного ранку Степан вирішив їхати до столиці. Він знайде Ніну. Він поверне її. Силою, якщо знадобиться. Він не знав адреси Ані, знав лише, що донька купила квартиру сама, без його допомоги. Він завжди вкладав усе в Павла. Але потім він згадав. Згадав про старий настінний календар, який Аня привезла торік на Новий рік. На ньому був логотип, адреса й телефон її компанії. «Компанія “Прогрес тех”» — свідчив напис під яскравою картинкою і нижче — адреса у великому бізнес-центрі в столиці. Він завмер. Він згадав, як сусідки шепотілися, що Ніна тепер працює кухаркою в цій самій компанії, отримує пристойні гроші, що її всі люблять, що вона покращала, помолодшала. Казали, що поруч із нею він тепер виглядає як старий. Кожне слово було як удар ножем по його зраненому самолюбству. Він довго дивився на адресу, стискаючи кулаки. Потім різко встав, пройшов до кімнати, кинув у стару сумку пару сорочок, переписав адресу на клаптик паперу й поїхав на станцію.

Того ж дня, в обід, Степан стояв біля входу до блискучого скляного хмарочоса. Піт стікав по лобі, сорочка промокла. Він розгублено озирався, шукаючи знайоме обличчя. Коли з дверей вийшла група молодих людей, він голосно крикнув:

— Ніно!

Люди зупинилися, перезираючись. Молода дівчина швидко забігла назад у будівлю.

Ніна в цей час протирала столи в їдальні. Почувши своє ім’я, вона завмерла. Цей голос вона впізнала б із тисячі. Молодий співробітник на ім’я Максим підбіг до неї:

— Ніно Василівно, не виходьте. Ми тут, він вам нічого не зробить.

Ніна стиснула губи, відклала ганчірку й повільно пішла до виходу. Степан стояв, уперши руки в боки, і кричав:

— Добре влаштувалася, так? Рідну хату забула!

Ніна стала перед ним, випроставши спину, і подивилася йому просто в очі. Її голос був спокійним:

— Ми розлучилися, Степане. Я тобі нічого не винна.

Степан почервонів:

— Ти думаєш, ти молода? Пару обідів зварила, трохи грошей заробила і носа задерла!

Один зі співробітників став між ними:

— Чоловіче, не кричіть, будь ласка. Це офісна будівля. Якщо ви не підете, я викличу охорону.

— Я її чоловік! Колишній… Я маю право з нею поговорити! — не вгамовувався Степан.

Шум привернув увагу. З офісу висипали люди. Усі знали історію Ніни. Жінки, яку десятиліттями бив чоловік і яка нарешті знайшла в собі сили піти й почати нове життя. Згори збігла Аня. Вона стала поруч із матір’ю:

— Тату, йди. Не влаштовуй сцен. Це моя робота.

Степан перевів погляд на доньку:

— Це ти! Ти все влаштувала! Розлучила нас! Я знаю, це ти її вмовила піти. А тепер, коли вона гроші почала заробляти, прибрала її до рук, щоб самій користуватися!

Аня зневажливо розсміялася:

— А чим ти, тату? Мама заробляє своєю працею, своїми руками. Вона не сидить ні в кого на шиї, як ти завжди думав. Пам’ятаєш, коли вона в селі гарувала з ранку до ночі, ти називав її «нахлібницею»? А тепер, коли вона чесно заробляє гроші, ти хочеш затягти її назад.

Обличчя Степана перекосилося від злості. Він тицьнув пальцем у доньку:

— Невдячна! Ти мені не донька!

У цю мить підійшли охоронці. Один із них ввічливо, але твердо сказав:

— Просимо вас залишити територію. Інакше ми будемо змушені викликати поліцію.

Степана випровадили за ворота. Він ішов згорбившись, усе ще бурмочучи прокльони, але вже ніхто його не боявся.

Того вечора Ніні зателефонував Павло: