Історія про те, чому наша інтуїція завжди працює краще за будь-яких ворожок

Дівчина підійшла до хвіртки й невпевнено натиснула на дверний дзвінок. Серце гучно закалатало, на спині виступив піт. А раптом тут давно інші люди живуть? Вони напевно не зрадіють, побачивши незнайомку на порозі. Але на ґанок маленького затишного будиночка вийшла та сама жінка.

Роки, звісно, лишили на ній свій відбиток. Рудий колір волосся потьмянів, його щедро розбавила сивина. Але волосся так само було зібране в довгу косу, а зелені очі так само яскраво сяяли на смаглявому засмаглому обличчі, як два смарагди. Побачивши Аню, жінка усміхнулася їй, як давній знайомій, підійшла ближче, відчинила ворота, впустила гостю. Усе це мовчки, без жодного запитання. І тільки коли Аня опинилася по той бік паркану, жінка порушила тишу.

— Ось ти й прийшла. Я відразу зрозуміла тоді, що ми ще з тобою зустрінемося. Як же ти виросла… Ну розповідай, що тебе до мене привело. Хоча я, звісно ж, здогадуюся, просто від тебе хочу почути.

Страхів і сумнівів наче й не було. Аня помітно розслабилася. Вона зрозуміла, що правильно вчинила, приїхавши сюди. Це був правильний крок.

— Мене звати Арина, — представилася жінка. І Аня раптом зрозуміла, що раніше багато разів чула про ворожку, і від дітей, і від дорослих, але її імені не знала.

— Я Анна.

— Приємно познайомитися. Я тебе пам’ятаю, ти дитиною сюди на мене дивитися прибігала, з подружкою. Значить, настав час, раз сама прийшла.

Аня мовчки кивнула. Арина вказала рукою на альтанку, обвиту лозами кручених паничів.

— Ходімо туди. Розкажеш мені, що в тебе на серці. Бачу ж, неспокійне воно, а я подивлюся, чим тобі можна допомогти.

І ось вони вже сидять в альтанці на широких, нагрітих сонцем дерев’яних лавах. Навколо витають пахощі трав. Ані було тепло, спокійно й приємно. Сама ситуація складалася дивно, але Аня не відчувала ані краплі ніяковості чи скутості.

— Ну, розповідай, — усміхнулася Арина. Вона дивилася своїми очима дивовижного зеленого відтінку просто на Аню. І Аня легко витримувала цей погляд. Він ніби підтримував її й підбадьорював.

Аня зітхнула, замислилася, з чого почати. До Арини часто люди приходили зі своїми сумнівами й бідами. І їхні історії напевно куди серйозніші, ніж те, що хоче зараз розповісти Аня. Але раз уже прийшла, відступати пізно.

— Я виходжу заміж. Мій наречений, він начебто й любить мене, але в мене є сумніви. Мені здається, що я роблю помилку.

Аня докладно й ґрунтовно розповідала Арині про все. Про поведінку Дениса, його поблажливий тон, погляд, сповнений зверхності, власницькі замашки, про свої почуття й відчуття, про те, як інші її, Аню, зовсім не розуміють. Вважають, що вона витягла щасливий квиток, що їй неймовірно пощастило. Навіть мама. Особливо вона.

Аня розповідала й помічала, що на душі стає легше. Арина не перебивала її, не ставила запитань, не ділилася своєю думкою, просто слухала. І за виразом її обличчя, за очима, за легкими похитуваннями голови Аня бачила: її нарешті розуміють. В один із моментів Арина обережно взяла Аню за руку.

І дівчина відчула тепло, яке ніби почало перетікати в її тіло. Дівчина зрозуміла — це щось незбагненне, навіть містичне чи чарівне. Напевно, саме зараз Арина намагається зазирнути в її майбутнє. Вона ж ворожка. Страшно не було, навпаки, приємно й цікаво. Аня продовжувала розповідати, розчиняючись у цьому дивовижному теплі…