Історія про те, чому перед весіллям треба слухати не лише серце, а й диктофон
Стас, усе ще ду́ючись, запропонував поділити витрати, але й тут зазнав поразки. Ба більше, увечері того ж дня Саша привезла йому страшенно дорогий костюм кремового кольору й елегантні туфлі з крокодилячої шкіри. Стас довго крутився біля цього коштовного подарунка й так старанно сопів, що дівчині стало смішно аж до кольок у животі.
Вирішивши записати все це на пам’ять, вона непомітно засунула старий батьків диктофон за горщик із квіткою й принесла до кабінету Стаса величезне дзеркало.
— Ну давай, вдягай, — звеліла вона, вмостившись на столі, — чого ти як малий?
— Мені що, просто зараз роздягатися? — буркнув Стас. — Отут?
— А чого соромитися? Ми, між іншим, за п’ять хвилин чоловік і дружина, та й бачила я тебе вже в усій красі.
Саша пирснула, ляснула в долоні й натягла на плечі Стаса піджак. Штани він приміряв сам. Покрутився так і сяк, розглядаючи своє збентежене відображення. Потім заклопотано крякнув.
— Недурно, — констатував він. — Пристойно. — І, обернувшись до Саші, додав: — А твоя сукня?
— А мою сукню тобі бачити ні до чого, — відрізала вона, — прикмета погана. Але ти не переймайся, я вибрала най-найкращу, тож виглядатиму теж недурно й пристойно.
Посміюючись, вона залишила нареченого, та й диктофон на додачу, і пішла, не причинивши за собою дверей. До Стаса ось-ось мали нагрянути якісь друзі, і вона не хотіла розбавляти їхню суто чоловічу компанію. Сьогодні Стас мав право на свободу, тож нехай трохи вип’є, розслабиться, а вже завтра…
Завтра видалося сонячним і морозним. Прокинувшись раніше, Саша вислизнула з ліжка й вирушила до офісу нареченого, щоб перевірити, чи не забув той свій костюм. Звісно ж, він самотньо висів на вішалці, забутий і трохи припорошений пилом. Обережно підхопивши його, Саша згадала про диктофон і хитрувато примружилася.
Перемотавши касету назад, Саша довго вслухалася в приглушений тріск. Потім — у свою розмову зі Стасом і знову натрапила на непроникну тишу. Зазвучали кроки, легкі, квапливі. Потім рипнули двері й почулося чиєсь важке старече сапання. І тут пролунав збуджений голос Вікторії Павлівни:
— Ну що, не передумав?
